5.5

Важкі дубові двері відчинилися, пропускаючи мене до зали. Повітря тут було просякнуте запахом воску, вина та старого каменю. Посеред приміщення стояв довгий стіл, де слуги, немов безтілесні тіні, розставляли тарілки. Я вже добре знала, що за кожним з них можуть ховатися очі, що належать ворогу, — шпигуни баронів могли бути де завгодно, навіть серед тих, хто підносить вино.

Першим до мене рушив Болдр. Його постать завжди здавалася мені дещо химерною: високий, хворобливо худий, із вугільно-чорним волоссям, серед якого різко виділялося відросле пасмо білого кольору — колишній слід його алхімічних експериментів. Він усміхався занадто широко, оголюючи зуби, і в його погляді читалася та сама хитрість хижака, яка колись змушувала моє серце холонути.

— Яка неймовірна зустріч! — вигукнув він, підхоплюючи мою руку і лишаючи на пальцях невагомий поцілунок. — Неймовірна жінка дісталася до нас неймовірним чином!

Він дивився на мене так, ніби я була рідкісним експонатом у його лабораторії. Раніше цей погляд налякав би мене, але зараз, після бруду стічних канав, після крові на дорогах та холоду в серці, Болдр більше не здавався загрозою. Той час минув. Тепер я бачила лише людину, яка грає свою роль.

Але відповісти я не встигла. Важкий, немов удар молота, голос Торгніра наповнив простір зали.

— Неймовірна дурість, Сандро! — він стояв у кінці столу, впершись руками в стільницю. Його обличчя було жорстким, переораним зморшками втоми та гніву, що перекривали собою його природну вроду. — Ви хоч уявляєте, що накоїли? Чого ви прийшли сюди, прямо в пащу звіру, а не тікали у свій Вомон-ле-Тіссен?

Я відчула на собі погляди слуг, що завмерли зі срібними тацями в руках. Повільно, зберігаючи кожну краплю гідності, яка ще лишалась в мені, я схилилася у глибокому, бездоганному поклоні.

— Мій королю, — вимовила я спокійно, підводячи погляд і дивлячись йому прямо в очі. — Як я могла поїхати геть, коли вам загрожує небезпека?

Мій голос не тремтів. Я могла собою пишатися.

— Ми ж сім’я, — додала я, і це слово прозвучало в тиші зали як виклик. — А сім’я не має відвертатися одне від одного, коли ворог стоїть під стінами.

Торгнір примружився, його губи стислися в тонку лінію. Болдр поруч видав тихий смішок, задоволено потираючи довгі пальці. Гра почалася, і цього разу я знала правила не гірше за них.

— Сім’я, — важко погодився Торгнір, і це слово в його вустах прозвучало не як розрада, а як вирок. Брати Гунари, виховані батьком-садистом, навряд відчували тепло родинних зв’язків. — Та це все одно було безглуздо, Сандро. Ви лише полегшили завдання баронам. Тепер вони впіймали і вас у цю мишоловку. Разом із нами.

Болдр, який досі крутився поруч, насмішкувато примружився, розглядаючи мене, наче розбиту, але цінну вазу.

— Якщо ви знову вирішили потрапити у балади, — промовив він із тонкою іронією, — то вам це вдалося. Арне аж сяяв, коли вбіг до нас, навіть не змивши з себе той гній, у якому ви обоє викупалися. До речі, нова зачіска вам дуже личить, Сандро. Як називається цей фасон?

Я випрямила спину і зустріла його погляд без тіні збентеження.

— Непохитність.

Болдр на мить застиг, а потім повільно кивнув із неприхованою повагою. Він відійшов до столу, мазнувши поглядом по слугах, що застигли вздовж стін, немов кам’яні статуї. Я теж затримала на них прискіпливий погляд, намагаючись вгадати, хто з цих мовчазних тіней слухає занадто уважно. Торгнір помітив мою настороженість.

— Геть усі! — різко наказав він. — Залиште залу.

Слуги поквапились піти, залишивши по собі лише тихий шелест підошов по каменю та аромат свіжої дичини. Болдр здивовано провів їх поглядом, а потім невимушено взяв важкий кришталевий графін.

— Добре, згадаємо молодість та обслуговуватимемо себе самі, — він налив собі вина у високий келих. — Сандро, чи розповідав вам чоловік, як батько любив зачиняти нас у вежі? Там нам доводилося самим прати за собою і навіть...

— Закрий рот, — промовив Торгнір. У його голосі не було злості, лише безкрайня втома людини, яка надто довго слухала це базікання.

Болдр лише знизав плечима, зовсім не засмутившись, і з хрускотом запустив гострі зуби в соковите червоне яблуко.

— Сідайте, Сандро, — Торгнір вказав на важке крісло з високою спинкою. — Ви, мабуть, голодна. Вигляд маєте поганий.

Я мовчки опустилася на стілець. Тканина сукні тиснула на плечі, висіла на мені незвичним тягарем. Тільки зараз, опинившись у відносній безпеці за цим столом, я відчула, наскільки виснажена. Ми сиділи втрьох — король, його дивакуватий брат і я, — оточені стінами, що здригалися від далеких вибухів, і кожна секунда цієї тиші здавалася позиченою у смерті.

— Зі мною все добре, — збрехала я, хоча серце калатало об ребра, наче спійманий звір. Я крадькома витерла спітнілі долоні об важку тканину спідниці та спитала те єдине, що зараз мало для мене значення: — Що важливіше — чи знаєте ви щось про Асгейра?

Торгнір перезирнувся з Болдром. У залі на мить запала така тиша, що було чутно, як тріщать ґноти свічок. Болдр підтиснув губи, задумливо похитав у келиху густе вино і зробив кілька великих ковтків, не зводячи з мене очей. Торгнір повільно поставив лікті на стільницю, зчепив пальці в замок і важко поклав на них підборіддя.

— Я покинув палац, коли стало зрозуміло, що зрадники впустили армію баронів у столицю, — заговорив він низьким, позбавленим емоцій голосом. — Асгейр залишився. Він затявся захищати головний вхід палацу, щоб прикрити наш відхід. Він був хворим, Сандро. Виснаженим. Якщо його не вбили одразу, під час штурму... то він помре у в'язниці. Він надто слабкий для тих підземель. Фолкор та його вірні солдати лишилися з ним до останнього.

Я опустила голову. Слова короля падали в душу, як важкі камені в глибоку воду. Перед очима постав Асгейр — блідий, із гарячковим блиском в очах, але з мечем у руці, що стоїть на шляху в натовпу зрадників. Я мовчала, відчуваючи, як порожнеча всередині стає безмежною. В залі панував лише тихий, роздратований дзвін приборів Болдра, який продовжував копирсатися в тарілці.