5.4

— Зупиніться! — розітнув повітря відчайдушний крик.

Тієї ж миті хтось із силою штовхнув солдата в плече. Лезо меча, що мало розсікти мені череп, зі свистом пройшло повз і глибоко увійшло у вогку землю в лічених сантиметрах від мого плеча. Я, задихаючись від жаху, швидко відповзла назад, гребучи руками по камінню, а до мене вже підскочив чоловік у світлому дорогому вбранні.

Він схилився над мною, його очі розширилися від неймовірного потрясіння.

— Світла леді... — видихнув він, вдивляючись у моє обличчя крізь. В очах зʼявилось впізнання навпіл з розгубленістю.

— Арне, — моє горло здавило спазмом, і на очі нарешті навернулися сльози, прокладаючи чисті доріжки по брудних щоках.

Це був він — бард, чиї пісні колись лунали в залах мого дому, на вулицях Ольдовії та Мілаїри, в королівських палацах та серед бідняцьких будинків. Чоловік, що грав зі мною у Вомон-ле-Тіссен, і зробив мене відомою на всю Мілаїру.

Арне, не звертаючи уваги на сморід та бруд, що вкривали мене товстим шаром, підхопив мене під лікті й обережно допоміг звестися на ноги.

— Це шпигунка! — не вгавав солдат, витягаючи меч із землі. — Вона виповзла зі стоків, наче щур!

— Це дружина третього принца, блазні! — гримнув на них Арне, заступаючи мене собою.

Солдати спантеличено перезирнулися, переводячи погляди з ошатного, хоч і втомленого барда на маленьку, тремтячу постать у гної та огидному лахмітті.

— Благородна леді не може так виглядати... Вона ж наче з дна вигрібної ями вилізла. — здивовано пробурмотів один із них та почухав потилицю. Я навіть відчула його непідробний подив: — Яка ще дружина?

— Єдина! — гордо відрізав Арне, і в його голосі прозвучало стільки сили, що стражники мимоволі опустили зброю.

Він повернувся до мене, і його погляд пом’якшав.

— Я проведу вас до палацу, леді. Під стінами надто небезпечно, штурм ще триває. Як ви тут опинилися? Я хочу знати все! Кожна мить вашої подорожі має бути закарбована!

Я відчула, як напруга останніх годин трохи відпускає, хоча ноги все ще зрадницьки тремтіли.

— Не пишіть про це у баладах, Арне, — слабко попросила я, опускаючи очі.

Бард щиро здивувався, підтримуючи мене за плече, поки ми пробиралися через захаращений двір фортеці.

— Чому? Ви знову перевершуєте саму себе! Жодна героїня стародавніх епосів не наважилася б на таке!

Я оглянула свої руки, вкриті чорною рідиною, і відчула власне волосся, що злиплося від нечистот. Огида підступила до горла.

— Я б не хотіла, щоб нащадки запам’ятали мене такою.

Арне подивився на мене з таким неприхованим захопленням, що мені стало ніяково.

— Резедо-Сандро, у світі немає такої багнюки, що змогла б забруднити ваше вогняне серце! А зовні... зовні ми все змиємо.

Ми йшли під склепіннями палацу, де відголоски битви — глухі удари каменів об стіни та крики на мурах — ставали тихішими, але важчими. Наче гуркотіли та здригались надра землі. Кам’яні коридори виглядали похмурими та холодними. Назустріч нам вибігли служниці з оберемками чистого полотна. Побачивши мене, вони вжахнулися, прикриваючи роти долонями, але Арне не дав їм оговтатися.

— Швидше! Підготуйте гарячу воду для леді! Негайно!

Служниці, кидаючи на мене сповнені жаху погляди, заходилися виконувати наказ. Коли ми зупинилися біля важких дубових дверей, я вхопила Арне за рукав і тихо, ледь чутно, запитала:

— Чи не чули ви чогось... про Асгейра?

Радісне збудження миттєво зникло з обличчя барда. Він скорботно схилив голову, ховаючи очі, і повільно хитнув нею.

— Вам краще поговорити про це з королем, — пробурмотів він, уникаючи мого погляду. — а зараз... краще йдіть і змийте цей бруд, Сандро. Я доповім Торгніру, що ви тут.

Моє серце, яке щойно почало зігріватися, знову перетворилося на крижану грудку. 

Я рушила за служницями, наче привид. Дивна апатія огорнула мене, як густий туман, відгороджуючи від усього світу. Мені було байдуже до того, як грубо чи обережно вони торкалися мого тіла. Я стояла нерухомо, поки вони довго й терпляче терли мою шкіру жорсткими щітками, вимивали з короткого волосся рештки каналізаційного мулу та мастили тіло пахучими оліями. Кінський сморід, дорожній пил і багнюка з гноєм поступово зникали, розчиняючись у гарячій парі, але всередині я все ще відчувала той холод.

Я думала про Асгейра. Це він допоміг мені дістатися сюди. Незримо, він тримав мене за плечі під тією машиною, підштовхував і тягнув, коли ноги відмовлялися йти, він був тією силою, що змушувала моє серце битися попри жах. Весь цей шлях він був моїм дороговказом.

Служниці принесли чистий одяг — важку сукню з цупкої тканини, яка здалася мені неймовірно обтяжливою після чоловічого дорожнього одягу. Вони дбайливо витирали мою шкіру, прискали духами, намагаючись повернути мені вигляд світської леді. Коли вони нарешті закінчили, я підійшла до купи свого старого, понівеченого одягу. Там, у таємній кишені, лежало єдине, що в мене залишилося від колишнього життя: каблучка, яку колись подарував мені брат.

Я повільно одягла її на палець. Золотий обідок блиснув у світлі свічок. Я довго роздивлялася її, і раптом мене вразило те, як швидко змінюється цінність речей. Каблучка, яку Асгейр купував для мене у найкращого ювеліра країни, за яку він розрахувався золотом, вартим половини того містечка в Мілаїрі... Я віддала її за одну ніч спокою та баддю холодної води. Тоді це здавалося справедливою ціною. Найдорожча прикраса світу не варта нічого, коли ти вмираєш від виснаження.

Я стиснула руку в кулак, відчуваючи холодний метал каблучки брата. Коли ми зустрінемося з Асгейром, я обов'язково попрошу його про нову. Просту, зовсім звичайну, без великого каміння чи химерного різьблення. Тонку смужку золота, чи може срібла, яка б нагадувала мені не про багатство, а про те, що ми вціліли. Він напевно здивується, скаже, що леді личать вишукані прикраси. А я лише похитаю головою. Бо тепер я знала: справжній леді личить не розкіш, а спокійне життя поруч із тими, кого вона любить.