5.3

Коли настав час виходити, Рокко стояв біля краю нашого імпровізованого табору, схрестивши руки на грудях. У його очах читалася глибока недовіра, змішана з похмурим зацікавленням, наче він спостерігав за приреченим, що добровільно йде на ешафот. Він коротко побажав успіху, але це прозвучало радше як прощання, ніж як підтримка. Я лише кивнула у відповідь, востаннє перевіривши, чи надійно схований ніж під плащем, і рушила в ніч. Ця фортеця, чиї стіни тепер здавалися нездоланними в місячному сяйві, мала стати моїм порятунком або моєю могилою.

Я просувалася вперед, майже зливаючись із землею. Кожен шелест сухої трави під моїм тілом здавався гуркотом обвалу. Поранена нога нила, але я зціплювала зуби, проповзаючи повз пости вартових. 

Раптом почулися кроки та грубий голос — один із солдатів облоги відокремився від гурту біля багаття і попрямував прямо в мій бік, до кущів, де я завмерла. Він зупинився так близько, що я бачила відблиски вогню на його мідних ґудзиках. Я припинила дихати, відчуваючи, як серце б’ється десь у самому горлі, наче злякана пташка, що б’ється об клітку. Секунди розтягувалися у вічність, але чоловік, пробурчавши щось собі під ніс, розвернувся і пішов назад. Тільки тоді я дозволила легеням болісно втягнути холодне повітря.

Зусиллями волі я змусила себе рухатися далі, поки не досягла західного флангу, де стояли велетенські облогові машини. Серед них виділялася масивна катапульта, оббита грубою шкірою для захисту від підпалів. Спершу я просто лежала та чекала. Скориставшись метушнею під час зміни варти, прослизнула під дерев’яну станину і заповзла в нішу між важкими балками. Це було тісне, незручне, але надійне сховище. Напруга останніх днів, біль і виснажливий шлях крізь лінію фронту врешті взяли своє. Я притисла лоб до шорсткого дерева, заплющила очі лише на мить, щоб заспокоїти тремтіння рук, і не помітила, як свідомість просто вимкнулася, зануривши мене у важкий безпам’ятний сон.

Отямилася я від різкого поштовху. Світ навколо здригнувся, почувся скрегіт металу об дерево і глухий гуркіт коліс. Відкривши очі, я побачила крізь щілини в обшивці, що вже настав ранок. Сонце боляче різало зір, а повітря було насичене пилом та криками. Машина прийшла в рух, її штовхали десятки людей, спрямовуючи до стін фортеці. Почувся трубний сигнал, що розірвав тишу світанку, і я зрозуміла: почався новий штурм. Тепер шляху назад не було — облогова вежа несла мене прямо до стін фортеці.

Гуркіт облогової вежі віддавався в моєму тілі, тремтіла кожна кістка. Колеса наїжджали на каміння, підкидаючи масивну конструкцію, і я щосили вчепилася в балки, щоб не випасти прямо під ноги солдатам, які штовхали машину. Повітря навколо наповнилося нелюдським криком, тупотом тисяч ніг і свистом стріл, що впивалися в дерев’яну обшивку, як розлючені оси.

Коли машина нарешті зупинилася зі страшним ударом, я зрозуміла — ми біля стін. Я обережно вислизнула зі своєї ніші, притискаючись до самої землі. Навколо панував хаос. Зверху, з високих мурів фортеці, захисники лили киплячу смолу та скидали важке каміння. Один із таких кругляків влучив у солдата зовсім поруч зі мною — я не почула крику, лише вологий хрускіт, який перекрив загальний ґвалт. Тіло впало на землю і тупо вирячилось скляними очима в небо.

Здіймалася густа курява, змішана з димом від палаючих смолоскипів. Хтось із баронських стрільців запустив запальний снаряд, і частина дерев’яного настилу над моєю головою спалахнула. Я закрила обличчя руками, намагаючись не задихнутися. Очі пекло, сльози заважали бачити, але крізь марево бою я нарешті розгледіла його — невеликий напівкруглий отвір у нижній частині стіни, затягнутий іржавими ґратами, з якого витікала каламутна рідина.

Це був він. Вхід у черево фортеці.

На мить мене паралізував страх. Смерть була всюди: ліворуч падали посічені стрілами піхотинці, праворуч вибухали горщики з горючою сумішшю, розкидаючи вогняні бризки. Усюди лунали крики, гуркіт, свист стріл, брязкіт металу та рев полумʼя. Від цього закладало вуха. Здавалося, повітря стало надто густим, щоб ним дихати. Я заціпеніла, втиснувшись у бруд під колесом катапульти, відчуваючи себе нікчемною піщинкою.

І саме в цей момент, крізь гуркіт облоги, я відчула щось дивне. Наче важкі, мозолисті долоні лягли мені на плечі — знайоме, заспокійливе тепло, яке я не могла сплутати ні з чим іншим. У голові пролунав голос Асгейра, тихий і водночас сильніший за весь цей гармидер: «Моя смілива герцогиня».

Я глибоко вдихнула гаряче, задимлене повітря. Страх нікуди не зник, але він перестав мене сковувати. Я змусила свої м’язи напружитися, виштовхнула тіло вперед і зірвалася на біг. Позаду щось вибухнуло — хвиля гарячого повітря штовхнула мене в спину, ледь не збивши з ніг, але я не озиралася. Кожна секунда була на вагу золота.

Я кинулася до каналу, буквально впавши в багнюку біля його входу. Ґрати, на щастя, були під’їдені іржею та часом; я щосили смикнула їх, і один із прутів піддався, звільняючи достатньо місця, щоб я могла протиснутися.

Сморід вдарив у ніс із такою силою, що мене ледь не знудило. Це була суміш гнилі, нечистот та застояної води. Я заповзла всередину, і темрява миттєво проковтнула денне світло. Простір був настільки тісним, що мої плечі обдиралися об склизке каміння. Я повзла вперед, занурюючись руками в огидну рідину, відчуваючи, як важке склепіння тисне на спину, ніби намагаючись розчавити мене. Навколо щось шурхотіло — чи то пацюки, чи то сама фортеця здригалася від ударів таранів. Я не бачила нічого, крім суцільної чорноти, але продовжувала просуватися, обдираючи лікті до крові, керована лише однією думкою: я маю вийти з іншого боку.

Вогкість ставала дедалі задушливішою, а стіни звужувалися, наче кам’яна паща, що вирішила нарешті зімкнутися. В якусь мить пальці зісковзнули з осклизлого каменя, і я обличчям впала у жижу. Брудна, смердюча вода миттєво просочила волосся, забилася в ніс і рот. Я здригнулася від огиди, випльовуючи гіркий слиз, але навіть не зупинилася, щоб витертися. Мені було байдуже на те, як я виглядаю, байдуже на гідність — зараз я була просто істотою, яка відчайдушно чіплялася за життя.