5.2

Сонце ледь піднялося над обрієм, коли загін Інгрід зник за деревами, залишивши по собі лише тишу та присмак тривоги. Дівчина, що прикидалась німою, вирушила з ними. 

Я підійшла до Рокко. Він сидів на землі, зв’язаний і принижений, з червоним слідом від мого ножа на щоці та заткнутим ротом. Його люди, яких щойно звільнили солдати Інгрід, нерішуче тупцювали поруч, чекаючи мого знаку.

Я нахилилася і витягла кляп. Рокко відразу ж спробував розлючено заговорити, але я перебила його, холодним рухом розрізаючи мотузки на його зап’ястях.

— Досить, — мій голос звучав твердо, з тим самим металом, який колись викував для мене Асгейр. — Зараз не час для вашої люті. Нам треба діяти, якщо ви все ще хочете отримати бодай крихту тієї влади, про яку марите.

Він потер затерплі руки, дивлячись на мене з неприхованою ворожістю, але промовчав.

— Відправте свого найкращого гінця у Вомон-ле-Тіссен, — наказала я, дивлячись йому прямо в очі. — Там залишилися мої люди. Їх треба попередити про все, що відбувається, і повідомити, що я жива.

Він помовчав. Я бачила, як за очима повільно прокручується думка — чи варто зараз ускладнювати і без того крихке становище.

— А якщо там виявляться шпигуни баронів? Їм краще не знати де ви, — він зробив паузу і додав тихіше: — Та з ким.

Звісно, він сильно переймався за власну шкуру. Якщо мілаїрці зрозуміють, що Рокко зрадив їх та переховує мене, шляху назад в нього не буде.

— Нам потрібні сили, — з натиском промовила я. — Підтримка усіх, до кого ми можемо дотягнутися.

Рокко ще трохи подумав і коротко кивнув одному зі своїх солдатів. Він розумів, що я маю рацію: зараз я була його єдиним квитком до престолу.

Більше Рокко до мене не ліз. Між нами ніби виникла незрима колюча стіна, важка та незворушна. 

Нога ще давалась взнаки. Я навчилась їхати так, щоб не смикати стегно зайвий раз, тримаючи ногу трохи відведеною вбік. Кінь виявився терплячим — ніби розумів, що у мене не вистачить сил на зайву боротьбу з ним.

Дні злилися в один протяжний шум копит, скрипіння повозки та запах дорожного пилу і кінського поту. Рокко отримував звістки від вершників, що час від часу під'їжджали до нас з коротким рапортом і зникали так само тихо. Він нічого не повідомляв мені, але я навчилась читати по тому, як він тримає плечі: якщо широко і прямо — новини терпимі. Якщо злегка опущено — ні.

Частіше плечі були опущені.

На четвертий день один із солдатів звернув з дороги та зупинився, розглядаючи землю. Рокко під'їхав до нього. Я — теж.

Трава по обидва боки вузького шляху була зім'ята так, ніби тут проходила не одна людина. Ґрунт розмочалено, хоча дощу не було вже кілька днів. На вогкій землі залягли глибокі борозни — важкі колеса облогових машин прорізали ґрунт, залишаючи потворні шрами на тілі дороги. 

— Катапульти та тарани, — процідив Рокко, зупинивши коня біля однієї з таких вибоїн. — Вони пройшли тут нещодавно. Ми спізнилися.

Він натягнув повіддя, його жеребець занепокоєно перебирав ногами. Рокко вагався. Я бачила, як він озирався назад, вираховуючи шанси на відступ.

— Нам варто повертати назад, Сандро. Іти прямо в пащу до баронів, коли вони вже почали облогу — це самогубство.

— Ні, — я випрямилася в сідлі, попри біль у стегні. — Ми продовжимо шлях. Торгнір усе ще там, і поки фортеця стоїть, у нас є шанс. Повернення назад означатиме поразку. Чи ви вирішили повернутися та решту життя служити мілаїрцям?

Він роздратовано підтиснув губи та відвернувся, пробурмотів убік:

— Можливо, життя в покорі краще за безглузду смерть?

Я смикнула повіддя коня, змушуючи того наблизитися до Рокко. Чоловік насторожено поверув голову, стежачи за моїми рухами. Спинившись поруч, я трохи нахилилась у сідлі, щоб опинитися ближче до нього:

— Ви дійсно думали, що зможете сісти на трон нічим не ризикуючи? — уважно придивлась до його очей, і він відвів погляд. — Рокко, заради чого ви сховали мене від мілаїрців та пропонували трон Ольдовії? Щоб при найменшій небезпеці повернути назад? Просто тому що вийти проти армії страшніше аніж штрикнути ножем слабку жінку?

Він роздратовано обернувся, розгнівано блиснув на мене очима. Його обличчя спотворила гримаса огиди, але я все ще спокійно та прямо дивилась на нього, і запал Рокко так само швидко остиг. Він процідив крізь зуби:

— Я взагалі не думав, що нам потрібно буде їхати до короля.

— Якби у вас була більша армія, ви могли б самотужки воювати з баронами, — я байдуже знизала плечима. — Але в літописах не пишуть “якби”. Тому зараз маєте єдиний шанс: забрати силу в того, в кого її більше. Барони вже зробили свій вибір, він вам відомий, а от Торгніра я можу схилити на свій бік. Тому ми все ще прямуємо до фортеці!

Я розвернула коня та рушила далі, а в спину мені полетіло роздратоване:

— І як же ви збираєтесь говорити з королем, що знаходиться у облозі? Кричатимете через стіну?

— Може і так, — я знизала плечима. — Та спершу мені треба усе побачити на власні очі, лиш тоді зможу остаточно вирішити.

Фортецю ми помітили здалеку.

Дорога піднімалась на пагорб, і коли ліс розступився, я мимоволі спинила коня. Масивна, темна цитадель, куталась ранковим туманом, що клубочився у рові. Башти високо здіймались над лінією дерев.

Але навколо неї — кільцем — розкинувся табір.

Намети, вогні, людські фігури, що метушились між ними, як мурашки навколо гнізда. Облогові машини стояли рядами, повернуті до стін. З такої відстані вони скидались на брудних велетів, що навприсядки завмерли перед здобиччю.

Прапори я не розпізнала — надто далеко.

— Барони, — сказав хтось позаду.

Рокко під'їхав ближче. Його кінь стривожено ворушив ніздрями, ніби теж відчував щось недобре.

Я дивилась на стіни. Дивилась і намагалась зрозуміти, чи прапор ще майорить над воротами, чи то просто туман і залишки надії.

— Вони ще тримаються, — сказала я.

Ніхто не заперечив і не підтвердив.

— Нам потрібен інший шлях до Торгніра, — мовила я нарешті і потягнула поводи. — Такий, щоб не перетинати табір навпростець. Якщо помітять і спіймають, другого шансу не буде.