5.1

Молодик прорізався крізь хмари: вищерив ікла на чорне небо. У пітьмі лісу виблискували кілька багать, вогонь окреслював силуети людей, коней та зброї. Мілаїрці — охорона Інгрід — звʼязали ольдовійських солдатів, розташувались так, щоб контролювати їх. 

Рокко ще не отямився, та його відтягнули від мене подалі, зафіксували руки за спиною.

Інгрід сіла поруч зі мною, прискіпливо оглянула моє волосся, але на обличчі так і не зʼявилось ані жалості, ані зловтіхи.

До неї підійшла та примостилась поряд дівчина. Та сама глуха, що наглядала за мною. Інгрід обернулась до неї спитала та про те, що лежить у возі.

І дівчина чітким та чистим голосом перерахувала усе. Я здивовано дивилась на неї. Вона, коли закінчила, зловила мій погляд на собі та схилила голову:

— Вибачте, леді, нічого особистого. Я мала лиш наглядати за Рокко де Лукі.

Я обернулась до Інгрід і все ж помітила в її виразі обличчя зверхність.

— У вас усюди шпигуни?

— На жаль, ні, — вона сумно усміхнулась та подивилась у вогонь. — Хотілося б мати їх набагато більше. Але цього разу мені пощастило, і щойно ти потрапила у полон до Рокко, я про це дізналась.

Я кивнула і ще раз глянула на дівчину. Вона трохи відсунулась від нас, опустила голову, прикриваючи обличчя волоссям. Значить, саме їй я завдячую тим, що цієї ночі нічого не сталося.

— Я їду на північ, — промовила Інгрід та прикусила губу. Її очі зараз набули однакового кольору розпеченого заліза, і в них танцювали тіні з жаром. Вона промовчала і додала, приховуючи подробиці: — В наділ аристократа,  що присягнув мені. Зараз мало кому можна вірити, тому спробую триматися поруч з тим, на кого маю вплив.

Я кивнула і теж подивилась на танець полумʼя. Іскри підстрибували вгору на фоні чорного лісу.

— Чому ти одна?

Після спілкування з Асгейром, мені вдалось перейти з аристократкою на панібратьське майже образливе «ти». Напевно, якби це почула Альба, то втратила б свідомість, а Назаріо супив би брови, а потім влаштував мені лекцію на годину щодо того як належить поводитися леді…

Але цих двох поряд не було. Болючою раною відгукнулась думка: «і не буде».

Тому я відкинула манери та говорила з Інгрід так, як почала вона. Тим паче навколишня ситуація зовсім не нагадувала банкетний зал чи хоча б палацовий сад.

– Моя мати з баронами, — зітхнула Інгрід і стиснула руку в кулак. Гарне обличчя спотворила гримаса гніву.

— Ти могла б повернутися до неї, — я скоса спостерігала за нею. Інгрід різко розтиснула пальці, пирхнула саркастично і повернула до мене голову:

— А ти спішиш повернутися до Діла?

Я задумливо хитнула головою:

— Один один.

Ми трохи помовчали, дослухаючись до шуму вітру, тріскоту вогню та звуків лісу. Збоку тихо перемовлялися солдати.

Зрештою Інгрід зітхнула:

— Куди мені повертатися? Знову стати її безвольною іграшкою? — вона повільно відкоркувала флягу, зробила ковток. — Моя матір мстиве егоїстичне стерво, яка зжила зі світу мого батька, чоловіка, та розпоряджалась мною усе моє життя, і я б не хотіла зараз з нею зустрічатись.

Мені не було що сказати. Спогади про Маргрід поступово поблякли у памʼяті, але я могла погодитись з кожним словом Інгрід. І особливо з тим, що не хотіла б я з нею зустрітися. Напевно, дарма король не стратив її, коли мав змогу. Те, що вона приєднається до баронів, не викликало сумніву.

— Тоді ходімо зі мною до Торгніра, — я підтягнула до себе коліна та обійняла їх руками. Схилила голову, відчуваючи ніяковість та водночас дивне полегшення від того, що можу дозволити собі настільки непритаманну леді позу, ще й при свідках.

Інгрід тихо зловісно розсміялась. У пітьмі блиснули золотом розпечені очі:

— Смішно. Він терпів мене лиш через прохання Асгейра, і в нього немає жодної причини вірити мені, коли… — вона осіклась і відвернулась, не наважуючись сказати вголос те, що мені було страшно навіть подумати.

— Тобі відомо щось про нього? — наважилась я. Інгрід насупилась, озирнулась і врешті хитнула головою:

— Моїх служниць, що лишались у палаці, вирізали, тому зараз я не знаю що там відбувається. Востаннє мені передали, що Асгейра кинули у в’язницю.

У мене опустились руки. Впершись лобом в коліна, закусила губу, намагаючись стримати відчай всередині.

— Не думай про погане, — прошепотіла Інгрід і торкнулась мого плеча. Довірливо, наче зі старою подругою, поділилась: — Якщо ших дійсно існує, то Асгейр його людське втілення. Він щось вигадає.

Я вдячно кивнула, але погляд так і не підняла.

На ранок, Інгрід спинилась перед звʼязаними Рокко, який отямився вночі та здійняв ґвалт, за що йому закрили рота. І тепер він зацьковано та ображено дивився на Інгрід з-під лоба.

— Що робимо з ним? — холодно поцікавилась вона та глянула на мене. 

— Це його люди, вони слухатимуться його, — я кивнула на тих, кого зараз звільняли солдати Інгрід. — Доведеться лишити.

— І ти залишишся з ним? — вона підняла брову, оглянувши мене з сумнівом. 

— Я виживала та домовлялась з набагато страшнішими людьми, — зітхнула я та обернулась до жінки для прощання. Вона задумливо вивчила мене поглядом та все ж кивнула. 

— Чи зможеш ти дещо передати? — спитала я наостанок. Вона недовірливо примружилась:

— Дивлячись що.

Я протягнула їй складений вчетверо лист:

— Це послання моїм… друзям. У ханстві Чогрі.

— У Чогрі? — Інгрід прийняла, але навіть не спробувала розгорнути листа. Запитливо підняла брову: — То ти завела там друзів?

Я сумнівалась, що вона знає чогрійську писемність, враховуючи скільки в них діалектів. Мені потрібен був лиш один. Той, що я встигла вивчити найкраще.

Тому просто повела плечем, ухиляючись від прямої відповіді:

— Я багато що встигла там зробити. То зможеш передати?

— Думаю, так, — вона кивнула та сховала лист у сумку, що висіла на сідлі. — Відправлю через вірних мені людей.

Коли вона заскочила на коня та скомандувала своїм людям рушати, я окликнула її, спіймала різнокольоровий погляд і промовила: