5. Розбитий трон

Ми виїхали на світанку. Виявилось, що я переоцінила свої сили: дійти до коня було набагато простіше, ніж потім втриматися у сідлі.

Небо наливалось кольором, з-за обрію ще не встигло виринути сонце, коли ми направили коней по дорозі між полів. Вітер тріпав моє коротке волосся, яке я змогла відмити від сажі, повернувши йому попелясто-сірий колір.

Рокко їхав поруч на світлому жеребці. Він узяв з собою лиш дюжину солдатів та кількох помічників. За нами тяглась повозка, у якій сиділо кілька людей, серед котрих я встигла помітити глуху дівчину, що доглядала за мною, та лежав провіант. А ще я знала, що там була сховала зброя.

Нам варто було поквапитися, щоб дістатися фортеці швидше ніж її встигнуть взяти в облогу.

— Мілаїрці нічого не запідозрять, якщо ви щезнете на певний час? — спитала я в Рокко, і він повернув до мене голову.

— Вирушивши до вас, я попередив, що повернуся в Ольдовію, шукатиму ваші сліди там. Адже скоріш за все ви тікали б на батьківщину та прагнули б повернутися до Вомон-ле-Тіссен. Чи не так? — він самовпевнено підморгнув мені, і я схилила голову:

— Я діяла надто передбачувано.

Він насмішкувато пирхнув:

— Хоча я не розраховував, що вам вдасться так холоднокровно тікати від нас, навіть коли ми вбили вашу служницю.

Спогад про Альбу, змусив мене відвернутися та зробити глибокий вдих. Повертатися у Вомон-ле-Тіссен без неї здавалось злочином.

— Тіло моєї покоївки, — промовила хрипко. — Де воно?

— Його забрали мілаїрці, — байдуже сказав Рокко, наче обговорював річ, а не людину. — Так само як і вашого сенешаля. Вони будуть доказами, що вас майже впіймали. Знаєте ж, аристократи вимагають показувати хоч якісь результати. Повертатися з порожніми руками може бути небезпечно: виникає ризик втратити вже свою голову.

Сховавши руку під накидкою, я кілька разів стиснула та розтиснула кулак, кожен раз встромлюючи нігті в долоню. Біль тверезив. Хоча його все ще було вдосталь у нозі, але цей — контрольований та різкий — дозволяв зберегти самовладання.

— Знаєте, Сандро, — я чула, що він все ще говорить у мій бік, значить продовжував прискіпливо придивлятись до мене. — Ви дарма зіпсували собі зачіску. Довге волосся прикрашає жінку, а ви так необачно його зрізали. Ви це самі робили?

— Сама, — погодилась відчужено, думаючи зовсім про інше. Рокко клацнув язиком:

— Гадаю, вам треба чимось прикрити голову. Ольдовійці з високого роду не належить ходити у такому вигляді.

Я обернулась до нього та суворо глянула у вічі. В голосі прорізався метал, який викував для мене колись Асгейр.

— Ви ще мені не чоловік, щоб наказувати.

Рокко невдоволено насупився, хижо звузив очі та кивнув на мою ногу:

— Зараз ви моя бранка, я можу вас змусити коритися мені.

— Ви багато що можете зі мною зробити, — погодилась не змигнувши оком. Не дозволила собі показати жодної емоції, хоча всередині вирував гнів та огида. — У вас зброя, ви сильніше, ви вже показали мені, що зараз я лиш пішак на вашому полі. Але чи дійсно погрози та завдання мені шкоди наблизить вас до бажаного результату? — під моїм поглядом, Рокко, що вже збирався щось сказати, закрив рот, роздратовано підтиснув губи, та відвернувся. Я теж подивилась на дорогу, на поля, якими розливалось сонячне світло: — Я потрібна вам живою та готовою до компромісу. Необхідна, щоб вмовити Торгніра Гунара визнати наше право на престол Ольдовії. Тому наберіться терпіння та проявіть до мене повагу, хоча б як до вашої майбутньої королеви. Я їхатиму так, як мені зручно.

Звісно, до зручності надто далеко, але мені зовсім не хотілось коритися аристократу, що легко зраджував як ворогів, так і друзів, йдучи по головах до мети. А останньою була лиш влада, і мені страшно було уявити, що почнеться, якщо Рокко де Лукі дійсно її отримає. Можливо, доля не дарма обрала для цього випробування саме мене, а не покірну та тиху Домініку-Франческу?

Та чи зможу я відкусити голову цьому змієві?

— Не розумію чому чоловік не відтяв вам язика, — помовчавши, виплюнув крізь зуби Рокко. Я сумно посміхнулась, подумавши, що він точно вже планує це зробити, коли отримає трон Ольдовії. Опустила погляд на каштанову гриву коня, розправила пальцями кілька сплутаних жорстких прядок і відповіла:

— Бо мій чоловік виявився сильнішим за тих, кого можна образити правдивим словом.

Рокко голосно пирхнув та смикнув повіддя жеребця різкіше, ніж слід було. Тварина смикнулась та прискорила крок. Я лиш провела чоловіка поглядом, монотонно погладжуючи гриву коня.

Можливо, боги, якими б вони не були, вирішили карати мене за невизначеність? За сумніви та перехід з однієї віри в іншу?

А може світ просто не заточений під справедливість? Чи з якоїсь іншої причини мені судилося пройти усі ці випробування…

Наступні кілька днів дороги Рокко майже не говорив зі мною. Лиш цікавився про самопочуття та доповідав про пересування армії баронів, яка невпинно наближалась до фортеці, в якій мав знаходитися Торгнір. Мені здавалося, що ми не встигнемо. Страх вертівся під шкірою, змушуючи прокручувати в голові можливі варіанти розвитку подій.

За мною наглядала знайома глуха дівчина, приносила їжу, воду, допомагала влаштовуватися на ночівлю. Вона так само не дивилась мені в очі, не виявляла зайвої приязності. Аж раптом, коли ми черговий раз обрали місце для ночівлі, вона підійшла ближче ніж зазвичай, підняла очі, глянувши з-під високого лоба. Її рука вперлась мені у стегно. Я спантеличено опустила очі, але дівчина видала тихий звук, змушуючи мене знову подивитись на неї, і ще раз тицьнула мене в стегно. Здогадавшись, що вона хоче, я опустила руку та намацала в її пальцях руків’я ножа. Здивувалась, але прийняла його, ховаючи під власний одяг. Дівчина миттєво відвернулась та відійшла, повертаючись до своїх обов’язків з приготування їжі, а я ще деякий час міркувала над сенсом її дій.

Сонце ледь сховалося за горизонт, залишаючи по собі брудні розчерки багрянцю на важкому небі. Табір розбили поспіхом, серед густих хащів, що мали приховати нас від зайвих очей. Для мене спорудили щось на кшталт низького намету — просто натягнута між деревами груба тканина, що ледь захищала від нічної вологи. Поранена нога пульсувала тупим болем, кожен рух відгукувався вогнем у стегні, змушуючи мене безпорадно забитися в кут свого імпровізованого сховку.