4.4

Рокко повернувся на ранок четвертого дня. 

Перший день перебування у дивному поселенні, куди мене привезли незнайомці, я памʼятаю уривками. Спершу сліпуче сонце затулили дві голови. Потім мене підхопили під руки, смикнули вгору. Після короткого занурення у темряву, я опинилась на возі, відчула тверде дерево під спиною, колеса торохкотіли по нерівній дорозі. Через тканину, якою я була накрита, могла бачити лиш плями світла.

Наступний раз отямилась, коли віз спинився, незнайомий смаглявий чоловік відкинув тканину, оглянув мене. Без церемоній підхопив на руки та кудись поніс. Встигла побачити невеликі сільські хатини, людей в бідному одязі, що стояли біля плетеного паркану та зацікавлено спостерігали.

Потім мене кілька разів витягав з вʼязкої темряви біль. Здається, навіть спромоглася закричати, хоча може це були лиш хрипи. Сивий чоловік зашивав мою ногу, наче стару сорочку. Смаглявий тримав за плечі, притискаючи до лави. 

Нарешті мене залишили у спокої, і на зміну болючій реальності прийшли тривожні сни. Кошмари міняли одне одного то занурюючи мене у події минулого: загибель брата, моє перше весілля, війну з Мілаїрою та полон у ханстві. То малювали картини майбутнього: випалені землі Валуа, знищену фортецю Вомон-ле-Тіссен.

Крізь лихоманку та марення я кілька разів чула незнайомі голоси поряд, але не могла розібрати слів. Одного разу вдалося роздивитися незнайомі риси - жіноче обличчя схилилися наді мною. Лоба торкнулась волога тканина, краплі впали на пересохлі губи. 

Але невблаганна темрява знову втягнула мене в прірву забуття.

Остаточно отямилася я на вечір другого дня. У маленькій кімнаті деревʼяної хатини пахло смолою та димом. Тіло затерпло, але найбільше боліла нога.

Мені вдалося сісти, оглянути кімнату, в якій не було нічого крім лавки, на якій я лежала, та деревʼяного стільця зі зламаною спинкою. 

З металевим скреготом у замковій щілині провернувся ключ. Я затамувала подих, дивлячись на двері. Вони відчинились, пропускаючи всередину дівчину з двома довгим косами. Вона глянула на мене і опустила очі. Щільно закрила за собою двері та підійшла ближче. В руці тримала деревʼяну тарілку з кашею, у якій стояла ложка. Вона лишила їжу на стільці, підсунула його ближче до мене та вийшла. Я намагалась заговорити з нею, але голос не слухався, а дівчина не звернула на мої спроби уваги.

До каші я не торкалась. Від болю нудило, і невдовзі я знову заснула. Наступного дня дівчина заходила ще кілька разів, на один з яких я врешті усвідомила, що вона глуха. 

Гарне рішення: така не буде розпитувати полонянку, і сама нічого не видасть.

Я змогла визирнути у вікно, та побачила невелике селище. Скоріше схоже на тимчасове житло мисливців або лісорубів, ніж на постійне поселення. Не було худоби: навіть курок чи гусей, що мають звичку кидатися під копита коням аристократів. Біля дальнього будинку стояли кілька критих возів, а чоловіки носили про собі зброю. Одяг місцевих був з дешевої грубої тканини.

Ранок четвертого дня почався зі стукоту копит, пожвавлення та чоловічих голосів. Я стривожено підвелась, глянула у вікно і побачила вершників. Стиснулась, озирнувшись. Але єдине, чим я могла б захиститися, виявився стілець.

Незабаром відчинилися двері. У дверному отворі зʼявився Рокко. Пів хвилини він просто стояв, оглядаючи мене. З-за його спини визирали інші чоловіки, кидаючи зацікавлені погляди, ніби бачили екзотичну тваринку.

Я сиділа на лавці рівно, склавши руки на колінах, та очікувала дій чоловіка. Нарешті він отямився, зробив крок вперед і зачинив двері. Ногою підчепив стілець, підсунув до себе та сів.

— Виглядаєте ще гірше, герцогине, — задумливо вимовив він. Заперечувати не було сенсу.

— Можливо, якби ви дали мені вмитися та переодягнутись, я б мала кращий вигляд.

Він продовжував свердлити мене поглядом. І раптом наче щось побачив, посміхнувся та схрестив руки на грудях:

— Але балади мілаїрського блазня не брехали! Ви на рідкість живуча леді, Резедо-Сандро. Та вмієте зберігати гідність. Вам би слід було падати на коліна та благати мене вберегти вам життя…

— А це допоможе? — схилила голову до плеча, перервавши чоловіка. Той задумливо підібгав губи, а потім хитнув головою. Я кивнула: — Отож. У вас вже є на мене плани. І навряд людина, що без роздумів всадила мені в ногу стилет, змінить їх через сльози і вмовляння.

Він посміхнувся та витягнув названий предмет з прихованих піхов. Руківʼя тримав у правій, а пальцями лівої руки торкнувся леза:

— Тоді що ж ви думаєте про цю ситуацію?

— Думаю, що вбивати мене ви не плануєте, — я спостерігала за його діями, та все намагалась зрозуміти звідки він може мене знати. Він ольдовієць, але де ми могли бачитися? Судячи з його манери розмовляти, він освічений. Хоч і з акцентом, але володіє мілаїрською, отже належав до привілейованого роду.

— А ви спостережлива, — він продовжував глузливо посміхатися, щось від мене очікуючи.

— І видавати мілаїрцям ви мене будете, — сказала обережніше. — Адже вони шукали мене?

— Досі шукають. Живою чи мертвою. Звісно, краще живою.

Мій погляд зісковзнув з обличчя співрозмовника, кинувся у дальній кут кімнати. Навіщо їм саме я?

— Чи знаєте ви щось про Асгейра Гунара? — ледь втримала голос рівним, але погляд на Рокко так і не звела, продовжуючи вдивлятися у порожній кут. 

— Мені його доля не відома, — сказав чоловік. І мені стало трохи легше. Ці слова означали, що надія ще є. Мертвим він Асгейра не бачив. Рокко по-своєму зрозумів моє мовчання і додав: — Король втік, а барони, що зараз контролюють столицю не були налаштовані залишати когось з Гунарів живим.

Я наступилась і нарешті обернулась до співрозмовника. Він невідривно дивився на мене.

— То їм потрібна не я, — вимовила розгублено. На останньому слові голос зірвався на хрип, у горлі пересохло. Рука мимовільно лягла на живіт. Рокко простежив за моїм рухом та посміхнувся:

— Так. Ви були їхнім планом. Гунари мали померти, а ви та дитина мусили лишитися в палаці. Ваш син мав стати спадкоємцем, а один з баронів регентом при ньому. Вам звісно, належало за кілька місяців після пологів померти.