4.3

— Ольдовійські свині, — донісся до мене голос з сусіднього возу. Двоє чоловіків тихо перемовлялися, з-під лоба спостерігаючи за тим як вершники поволі зіскочили з коней та йшли повз, придивляючись до вмісту. — Почуваються тут як вдома… валили б у свої ліси та гори!

— Усім встати та вишикуватися біля возів! — голосно наказав командир вершників. 

Торгівці, бурмочучи собі під носи щось, що в обличчя озброєній людині казати небезпечно, дійсно стали вилазити.

— І відкрийте усе, що везете!

— Та що хоч шукаєте? — роздратовано спитав один з торгівців. Вершник огризнувся:

— Не твоя справа. У нас наказ!

Чоловіки спустилися на землю, а я продовжувала сидіти. Та вже розуміла, що мені теж доведеться стати в ту ж лінію.

Зараз навіть тікати не було куди. З обох боків від дороги — поля. Чиста рівнина аж до горизонту, якщо не враховувати поодинокі дикі кущі чи невеликі дерева.

Серце шалено калатало у грудях, і ледь не вистрибнуло в ту мить, коли мого плеча торкнулася рука:

— Вилазь, мала, — говорив рудий торговець, що погодився мене підвезти. Звертався спокійно, як до дитини: — Заснула, певно? Не бійся. Просто оглянуть вози та й поїдемо далі.

Я глянула на нього з-під каптура, і всередині усе стиснулось. Чоловік заспокійливо усміхався мені. В нього було відкрите обличчя доброї людини.

І зараз я усвідомила наскільки велику помилку зробила, сівши до його воза. Адже тепер, коли мене знайдуть, цих людей не відпустять так просто. Їх стануть допитувати: хто вони, звідки мене знають, звідки везуть і чому погодилися. А може ще й звинуватять у змові. Тільки за те, що цей щирий чоловік вирішив допомогти незнайомці.

— Я щось не зрозуміло сказав? — розлючений крик стосувався нас. Інші вже вишикувалися у лінію.

Рудий обернувся, збираючись щось сказати. 

І в цю мить я підхопилася на ноги, перескочила через мішок, відштовхнулася від борту воза, так що той зарипів, приземлилася на землю по інший бік від людей та чкурнула через поле. Услід мені полетіли крики. Але я не слухала. Неслася вперед, незважаючи ні на що. Мене підганяв страх. Не стільки за власне життя, скільки від усвідомлення, що через мене постраждають інші.

Знову.

Знову когось вбʼють тільки за те, що вони знаходяться поруч із Резедою-Сандрою де Валуа. І ця думка неочікувано виявилася настільки пекучою, що за нею сховався біль в ногах та животі. На все стало байдуже. 

Я мала тікати. Мусила вижити та дістатися Вомон-ле-Тіссен і побачити Коррадо.

Раптом на мене наче впало небо. Земля кинулася назустріч. І вкотре за цю жахливу подорож я впала, роздерла руки засохлими залишками жита.

Зверху мене привалило, притиснуло до вологого ґрунту. Сильна рука схопила моє запʼястя, вивернула руку, заводячи за спину. З голови зірвали каптур, рвонули мене за плече, перевертаючи.

Наді мною опинилося чоловіче обличчя. Вузько посаджені світлі очі, коротка темна борода і родима пляма на високому лобі. Губи, перекреслені давнім шрамом, розтягнулися в задоволеній посмішці:

— Очам своїм не вірю! Яке щастя, — він чомусь говорив пошепки, оглядаючи моє обличчя. Але головне було те, що слова звучали рідною мені ольдовійською мовою. — Це ж славнозвісна Резеда-Сандра власною персоною.

— Що вам треба? — просичала, намагаючись віддихатися. Хоча розуміла, що треба їм саме я. Моє тіло, і навіть живим.

— Маєте жахливий вигляд, герцогине де Валуа..

— Завдяки вашим старанням, — не змогла промовчати, поки чоловік, продовжуючи мене утримувати, трохи відсторонився, придивляючись до одягу.

— Ну що там? Спіймав?

— Звісно, — чоловік підвівся на ноги, смикнув мене на себе. Та перед тим як розвернутися, ривком накинув мені каптур на голову. Перехопив мене за руку вище ліктя, стиснув пальцями, нагадуючи про свою перевагу в силі та потягнув до людей. 

— Просто якась мілаїрська шльондра, — зареготав він, говорячи з акцентом. Командир вершників, що подався назустріч, зазирнув під каптур, примружившись, але після слів мого конвоїра, тільки невдоволено відвернувся.

— А може і якась злодюжка, — додав чоловік, струснувши мене, наче хизувався впольованим зайцем. — Відвеземо її до вʼязниці?

Деякі вершники одразу втратили до мене інтерес та повернулися до обшуку, інші придивилася з цікавістю. Але ніхто підходити не став. Я гадки не мала що вони зі мною зроблять. Але про втечу думати було марно, конвоїр тримав так міцно, що мені спершу варто було б відпиляти собі руку.

— Пустіть дівчисько, — неголосно попросив рудий мілаїрець, невпевнено протягнувши руку в мій бік. Та один з його товаришів скоріше схопив його за лікоть, обсмикуючи.

Чоловік, що тримав мене, навіть не глянув у сторону торговця. Тільки гиркнув:

— Пельку стули та стій рівно.

Він штовхнув мене, ведучи далі.

— Відпустіть цих людей, — промовила я пошепки, перейшовши на ольдовійську. — Вони ні в чому не…

— Турбуйтеся за власне життя, — обірвав мене конвоїр, і додав підкреслено глумливо: — Герцогине.

Він впевнено крокував вперед, поки інші були зайняті обшуком. Відвів мене до коней, але не спинився і попрямував далі.

— Куди ви мене ведете? — спитала, намагаючись тримати спину рівно та не зашпортатися. 

— Не сіпайтеся, Ваша Світлість, — іронічно попросив він, коли ми зійшли з дороги. — Якщо не хочете піти за аристократами Мілаїри в гості до шиха, — він коротко озирнувся, турнув мене вбік, так щоб нас сховав від чужих очей дикий одинокий кущ. — Адже небесні сади Діла вас більше не приваблюють?

Глянувши на нього зверхньо, нагадала:

— Ви маєте пам’ятати, що Діл запрошує жінок у свої сади тільки як наложниць. Тому я ніколи туди не прагнула.

Він нарешті відпустив мене, пирхнув насмішкувато, ще раз уважно оглянувши мене з голови до ніг.

— Якби не знав вас особисто, то навряд впізнав би, — від цієї фрази чоловіка я розгублено насупилась і спробувала згадати чи знайоме мені його обличчя, але пам’ять відмовлялась допомагати.