4.2

Не знаю скільки я так пролежала на підлозі, скрутившись та обхопивши себе руками. Коли вдалося нарешті нормально дихати, змогла занурити голову у баддю з водою, ледь не перекинула її, але зрештою помилася у холодній воді. Мʼязи скувало спазмом, але я тільки прикрила очі.

Гадки не мала що робити далі.

Витершись, натягнула довгу чоловічу сорочку, впала на ліжко і, здається, знепритомніла.

У сні до мене знову приходила матінка та сварила за те, що я поводжуся зовсім не так, як вона мене вчила. Вона була зла, що я зрадила Діла, Ольдовію та свого законного чоловіка. Ще й сміла бажати зайняти його місце. А потім вона наказала схопити мене та кинути у труну. Наді мною закрилася дерев’яна кришка, а потім почувся стукіт — купки землі падали згори на труну, але я навіть не могла закричати.

Та раптом прийшло усвідомлення, що стукіт реальний. Саме він висмикнув мене зі сну, змусив різко сісти на ліжку.

— Пані! — невдоволено гукнули з-за дверей. Я підхопилася на ноги, квапливо загорнулася у плащ, та відкинула клямку. У коридорі виявився вчорашній хлопчина. Він набурмосено оглянув мене, потім вказав пальцем мені за спину: — Баддю.

Здивовано кліпнувши, я врешті зрозуміла навіщо він прийшов та посунулася вбік. Хлопець забрав з кімнати цебро з водою та вийшов. Щільно зачинивши за ним двері, я глянула у вікно. Над містечком здіймався світанок.

Мені треба вигадати як дістатися до Вомон-ле-Тіссен. Повертатися у столицю ризиковано. Але і просто подорожувати країною без грошей та охорони — не кращий варіант.

Рішення прийняла за кілька хвилин. Вдягнулася і спустилась на перший поверх. За стійкою стояв той самий власник заїжджого двору — кремезний, з незадоволеним обличчям. Підійшла ближче та зупинилася навпроти нього.

— Мені треба поїсти, ніж і сажі, — сказала рівно.

Він витріщився на мене:

— А гроші в тебе є?

— Я дала вам каблучку. Вона покриє всі розходи.

Він фиркнув, в очах з’явилася зневага:

— Те, що крадене, коштує менше. Скажи дякую, що не здав тебе варті.

Внутрішньо напружилася, але зовні не здригнувся жоден м’яз. Якби дійсно хотів здати, зробив би це вночі.

— Я сьогодні ж заберуся геть, — пообіцяла тихо, але твердо. — Але зараз мені потрібен сніданок, гострий ніж та сажа.

Він довго не зводив з мене очей, наче вирішував, чи варто щось казати. Нарешті ствердно кивнув, хоч не утримався від питання.

— Навіщо тобі сажа?

Гострий ніж якось пояснив собі сам, але я не збиралася більше нічого розповідати.

— Принеси сажу. Без питань, — відказала, і пішла назад до кімнати.

Минуло хвилин п’ятнадцять. Двері прочинилися, і всередину зайшов той самий хлопчина. Мовчки поставив на стіл миску з кашею, дерев’яний кухоль води, ніж і загорнуту в ганчірку сажу. Не дивлячись на мене, вийшов і тихо зачинив двері.

Розтягуючи час, я повільно поїла. У зачиненій кімнаті була хоч якась ілюзія захищеності. Але невдовзі я опинюсь на вулиці.

Коли тарілка спорожніла, узялася за ніж. Оглянула не надто гостре лезо, потім перехопила волосся, та безжально відрізала хвіст. На це раз було майже не образливо, принаймні зовсім не так, як відчувалося в той час, коли схожу процедуру проводив Оттавіо. Темно-сірі пасма падали на брудну підлогу, здаючись під натиском леза.

Потім я відклала ніж, і узялася за сажу. Трохи розбавила водою, щоб вийшла густа, темна маса, що пахла димом, та замастила волосся. Воно значно потемнішало, стало майже чорним.

Відрізані пасма разом з сажею зібрала у ганчірку та сховала в сумку. Нових штанів у мене не було, і плями крові на темній тканині доведеться закривати плащем. Швидко оглянувши маленьку кімнату на прощання, я вийшла у коридор, спустилася сходами, і навіть не глянувши на чоловіка за стійкою, рушила на вулицю.

Прикривати обличчя каптуром могло бути ще підозріліше ніж не робити цього. Тому я просто опустила голову та намагалася не кульгати. Врешті мені майже не діставалося уваги. Жителі містечка були заклопотані власними справами, і мені вдалося без перепон пройти його до кінця.

Погляд впав на вози, біля яких метушилися люди, збираючись вирушати. Кілька хвилин повагавшись, я рушила до них.

— Вибачте, — заговорила чистою мілаїрською до рудого чоловіка з густою бородою. Він кинув на віз ще один ящик і повернувся до мене:

— Що сталося? — поцікавився жалісливо, оглянувши мене. Навіть потягнувся до гаманця, наче збирався кинути мені монету, але я тільки хитнула головою:

— Я не прошу грошей.

Незнайомець насупився, впер руку в бік:

— А що ж тоді?

— Чи не могли б ви мене трохи підвезти?

— А, от воно що, — чоловік озирнувся на інших людей, що готували вози, задумливо почесав потилицю: — Загалом можемо. Ми до Грімсвіку прямуємо.

Мене затопило радістю: це місто майже на кордоні з Ольдовією. “Колишньою Ольдовією” — виправила себе подумки. Але все ж від тих місць мені буде набагато простіше дістатися дому. Та причини для страху ще лишились.

— В мене немає грошей, — промовила пошепки. Погляд чоловіка кинувся до мене, але я скинула руки та запевнила: — Нічого не проситиму: ані їжі, ані іншої допомоги. Тільки підвезіть.

— Та залазь вже, — зітхнув чоловік і вказав мені місце на возі. Від полегшення я щиро подякувала та сіла там, куди наказали. Принишкла, краєм вуха почувши як у рудого питали інші чоловіки про те, хто сів йому у віз. Той сказав, що якась жебрачка, і це заспокоїло мене ще більше. Навіть попри те, що товариші радили рудому бути обережнішим і стежити аби я нічого не поцупила.

Ми виїхали з міста. Колеса поскрипували на нерівній дорозі. Я сиділа, притиснувшись до мішків, і намагалась не привертати уваги. Час від часу повз проїжджали інші вози або подорожні, але більшість шляху минула у тиші.

Сонце тяглося вгору. Вітер пахнув полем, кінським потом і трохи димом.

Був вже майже полудень, коли раптом рудий чоловік підняв руку. Вози сповільнили хід.