4. Нові старі союзники

Зрештою довелося підвестися. Втримуючи сльози, які виступали на очі, переодягнулася. Взуття довелося лишити своє, через бруд навряд хтось зрозуміє, що скільки воно коштувало. 

Зібрала волосся, намагаючись його приховати. Свої речі лишила у підніжжя великого дуба та присипала землею.

Про моє походження тепер нагадували тільки дві каблучки, від яких не змогла позбутися. Одну колись подарував мені брат, незадовго перед своєю смертю, а другу — Асгейр.

Обравши напрямок навмання, рушила вперед.

За кілька годин натрапила на дорогу. Рухалася обережно, ледь бачила або чула людей — кидалася в хащі, але нікого більше я не цікавила. Надвечір вийшла до міста.

Мої ноги палали. Черевики натерли ступні, і кожен крок був мукою. Каптур ховав обличчя. Я йшла дорогою поміж будинків, більшість з яких зведені з грубих дощок. Таверна наприкінці вулиці була єдиною надією. Її облуплена вивіска ледь трималась, а зсередини долинали голоси й запах перегару.

Штовхнула важкі двері — всередині було тісно і похмуро. Стіни закопчені, стеля низька. У приміщенні пахло потом, вином і смаженим салом. Люди лише поглянули на мене і одразу відвернулись.

Я підійшла до стійки. Хазяїн — кремезний, грубий чоловік — скривився при моєму наближенні.

— Мені потрібна кімната, — прохрипіла я.

Він зиркнув на мене, сплюнув просто на підлогу:

— У тебе хоч гроші є, жебрачко?

Я промовчала, задумавшись. В мене не було грошей. Єдине, що я могла запропонувати — одна з каблучок. Але… котрою я можу пожертвувати?

Подарунком того, кого ніколи більше не побачу, чи того, якого прагну побачити понад усе? Та чи живий Асгейр?

Закусивши щоки зсередини, щоб не розплакатися просто тут, все ж намацала каблучку та простягнула вперед.

Він узяв її, підозріло роздивився. Мене ледь не вивернуло від огиди. Чоловік дивився на подарунок Асгейра так, наче це була дешева підробка.

— У кого ти це вкрала?

Процідила крізь зуби:

— Тому, в кого "вкрала", вже все одно. Кімната і вода. Цього достатньо.

Він мовчки сховав перстень у кишеню й виклав ключ.

— Третя зліва. Гарячої води не буде. Хіба холодна.

— Хай так, — сказала я й покульгала до сходів, не озираючись.

На другому поверсі було тихо, лиш сходинки скрипіли. Усередині затхлої кімнати з вузьким вікном було тільки ліжко з потріпаною ковдрою.

Я зачинила двері й сперлася на них спиною. На мить дозволила собі розслабитись.

Хотілося впасти та забутися сном, але спершу треба було дочекатися води. Сіла на край ліжка, не довіряючи матрацу. Кілька хвилин сиділа мовчки.

Двері без стуку відчинились. Увійшов хлопець із водою — плечистий, з дурнуватим виразом обличчя.

— Ось вода, пані, — пробурмотів, не дивлячись на мене.

Я здригнулась, почувши таке звернення.

— Дякую.

Він вийшов. Я швидко замкнула двері й осіла на підлогу. Скинула каптур — сіре волосся розсипалося по плечах.

Останні сили покинули мене. Я підповзла до бадді, коли раптовий біль різонув унизу живота. Стиснувши рот рукою, стримувала крик.

Погляд упав на штани. Багряна пляма розтікалась по тканині, просочуючись наскрізь. Руки затремтіли.

Ні! Тільки не це!