3.7

Моя матінка була абсолютно впевнена, що жінка не виживе без чоловіка, бо світ не пристосований для жінок. Лиш сильний сміливий чоловік може забезпечити своїй дружині, матері або сестрі нормальне життя.

Напевно, саме тому вона любила брата більше ніж мене. Його вона ніколи не била. Навіть голос не підвищувала. А коли він досяг повноліття змушувала мене шанобливо схиляти перед ним голову.

Я не пам’ятаю жодного випадку, коли б мама сказала хоч слово наперекір батькові. Його крики та ляпаси вона сприймала як належне. Як порядна дружина та рабиня Діла, вона маскувала синці пудрою, і відводила очі, коли батько підморгував новим служницям. Звісно, останнім потім діставалося ременем або батогом за те, що намагалися звабити пана, але тільки коли батько вже награвся ними та втратив інтерес.

Такою завжди була моя реальність. І я ніколи не наважувалася навіть собі зізнатися, що найбільше у житті боялася, що мій брат стане таким саме як батько. Так само буде пиячити, бити дружину, ставитися до слуг, мов до меблів, а ще… найстрашнішим було, що він забуде мене. Припинить прогулянки зі мною, більше не буде тікати з маєтку, щоб покататися вдвох на конях по лісу, поспостерігати за лелеками або сарнами. Мене лякала думка, що я ніколи не почую від нього нові історії про зірки або про подорожі за море.

А потім він загинув. Помер якось надто безглуздо, надто самовпевнено, надто швидко.

І я ще довго не могла зрозуміти чого у мені більше: горя від втрати брата, чи радості, що він так і не став таким, як батько…

Коли я розплющила очі, перед поглядом повільно танув образ брата. Він не снився мені з самої смерті. Матір часто приходила у снах, щоб нагадати, що насправді я ніяка не герцогиня, а лише слабка і дурна жінка. Батько у снах, як і в житті, лиш кидав на мене погляд, кивав, а потім байдуже проходив повз, більше зацікавлений вечерею ніж донькою.

А от брат ніколи не снився.

Та зараз я чітко чула його голос:

— Сандро, ти маєш встати!

— Не можу, — плакала я уві сні. А він схилявся наді мною, посміхався щиро та мило, як вмів тільки він. Його відкрита простягнута долоня здавалася надто реальною. І владний наказ:

— Вставай. Ти мусиш!

Біль пронизував усе тіло. Поворухнутися було страшно. Здавалося, що кістки перетворилися на кришталь і один рух здатен розкришити їх.

Та все ж я підняла голову. Відчула кожен м’яз, кожен суглоб. Спина затерпла, пекучі ікла болю встромилися у бік, а навколо ноги наче обмотувалася колюча мотузка, впиваючись у м’ясо шипами.

Миші, що точили об мою сукню маленькі гострі зуби, синхронно підстрибнули на місці, ображено пискнули та кинулися навсібіч.

Над лісом підіймалося ранкове сонце. Невже я пережила ніч?

Крізь шурхіт крові у вухах, почула оманливу тишу лісу: шелест листя, крики пташок, похрускування гілок.

Неймовірно хотілося пити, у роті пересохло так, наче сонце пустелі випалило слизову. Спрага раптом стала єдиним, що мене турбувало, наче відсунула на задній план біль у тілі. І саме це змусило мене почати рухатися активніше та нарешті вибратися з нори, у яку я впала, тікаючи. Обтрусила землю з одягу, з огидою скинула з себе кілька хробаків, і виявила, що попри біль все ж можу йти. Нога не зламана, і це дуже добре.

Все ж я виявилася не такою слабкою, як вважала матінка.

Ця думка змусила мене гірко розсміятися, а потім схлипнути та утерти носа рукавом.  Гірше йому вже точно не буде.

Озирнувшись, я почовгала у зворотному напрямку. Туди, звідки бігла. Мала намір вийти до дороги.

А от що робити далі гадки не мала.

Уважно дослухалася до лісу, але навкруги нікого не було. Мені пощастило, що переслідувачі були без собак. Але ким вони були? 

Саме мене вони мали узяти живою, і говорили мілаїрською.

Люди Торгніра? Чи його ворогів?

В одну мить я спинилася, дивлячись собі під ноги. Земля, опале листя та хвоя були вкриті кров’ю, ґрунт вивернутий, наче хтось тут зашпортався та впав. Але тіла не було.

Уважно подивившись по сторонах я мала визнати, що саме тут я втратила Альбу. А вони чомусь забрали її тіло.

Кулаки стиснулися самі собою. Я скривилась, намагаючись не розридатися знову, і вперто рушила вперед.

Сонце було в зеніті, коли нарешті з'явилася дорога. Спершу я стояла за деревами, уважно придивляючись, але все ж вийшла. Карета так і лежала на боці, як велика жирна тварина, що не може підвестися. Обабіч тракту впав кінь, над яким літала хмара мух, а інші звірі втекли. Тіла охоронців у неприродних позах знаходилися недалеко від карети. Їх нападники не чіпали.

Прикривши рот долонею, я намагалася не дивитися у спотворені обличчя з посірілою шкірою та скляні очі, а повільно наблизилася до карети. Зазирнула усередину, бажаючи знайти якісь речі, але виявилося, що там нічого немає. Нас пограбували. А можливо тільки удали, що пограбували, щоб так подумали інші. Та все ж речей не було. Тоді я попрямувала до мертвого коня. Зморщилася від запаху, обережно простягнула руку та забрала сумку одного з охоронців.

Я навіть не знала як звати солдатів, що охороняли нас. І раптом це стало для мене важливо.

— Сподіваюся, Глед зустрів вас та потурбується про ваші душі, — пробурмотіла, оглянувши тіла.

У сумці був запасний одяг. Ось тільки він чоловічий і це треба якось замаскувати. Трохи подумавши, я наблизилася до одного з чоловіків, і намагаючись дивитися тільки на одяг, тремтячими руками стягла з нього плащ.

Раптом ззаду почулися чоловічі голоси та тупіт.

Злякавшись, я підхопила сумку та кинулася у кущі. Впала на землю, притиснулася до неї і завмерла.

— От же шиха твоїй матері! Тпру! — спантеличений вигук злякав ворон, що зиркали на трупи з сосен. Птахи з невдоволеними криками полетіли геть, коли заскрипіли колеса старого воза.
Я затамувала подих, спостерігаючи з двома чоловіками, що повставали на возі, широкими від подиву очима дивлячись на карету та тіла. Один був старшим з сивим волоссям та вусами, а другий стягнув з голови солом’яну шапку, показавши темний чуб та тільки плямкав пухкими губами.