3.6

Я бігла крізь ліс, хапаючи повітря різкими ковтками. Кожен вдих пік горло, кожен крок віддавався гострим болем у грудях. Позаду чулися звуки погоні: металевий лязкіт, десятки кроків, крики.

Болт просвистів так близько поруч зі мною, що я відчула, як він розсік повітря біля вуха. Я різко зірвалася убік, кинулася у найгустішу частину лісу, в саму гущавину, що у темряві здавалася взагалі непролазною. Гілки били по обличчю, роздирали шкіру на руках і шиї. Ялинкові голки впивалися в долоні, коли я продиралася крізь гілки, залишали дрібні криваві смуги.

Я спотикалася об коріння, плуталася в чагарниках. Шум за спиною не відступав, навпаки — ставав дедалі ближчим. Серце билося так сильно, що його стукіт здавався голоснішим за крики.

Раптом я запнулася об товсте коріння, не втримала рівновагу й полетіла вперед. Щось хруснуло в нозі, коли я впала. Болісний крик вирвався сам. Я рвучко смикнулася, спробувала підвестися, зашипіла, але так і не змогла встати. Руки вчепилися в землю, у мокре листя, у шершаві корені. Я поповзла далі, тягнучи поранену ногу за собою. Кожен сантиметр просування здавався катуванням, але я вперто дерлася вперед, мовби могла вирватися з власного кошмару.

Ззаду долинали крики:
— Вона сюди побігла!

— Обійдіть ялинник!

Я ще сильніше втиснула пальці в землю. Аж раптом піді мною провалився ґрунт, і я скотилася вниз по крутому схилу. Каміння й коріння били по спині й плечах. Страх вільного падіння огорнув мене, та я не могла ні за що вхопитися. Зупинка була болючою. Я вдарилася головою об камінь, і світ потемнів.

На мить запала тиша. Мене поглинала темрява, липка, як смола. Але враз вона знову сповнилася криками. Голоси небезпечно наблизилися. У голові паморочилося, і я не могла чітко визначити з якого боку насуваються люди.

Ледь дихала. Навіть це здавалося мені важкою справою. Та все ж змусила себе піднятися на ліктях і підтягнути тіло. Вдалося відповзти убік, і я опинилася у якомусь природному заглибленні — ніби нора між корінням старого дерева. Земля була холодна, слизька. Я затиснула собі рот брудною долонею, щоб не видати жодного звуку.

Тоді згорнулася клубком, впираючись лобом у коліна. Сльози текли по обличчю, капали на брудну спідницю. Я не могла зупинитися, тільки хрипко втягувала повітря.

— Ви що, загубили одну дівку?! — почула я розлючений голос зовсім близько.

— Ти, придурок, сам її загубив! — зневажливо виплюнув інший йому у відповідь.

— Що ти несеш? Кажи мілаїрською, Рокко! — знову перший розлючений голос, тепер він звучав більш глухо, ніби людина відвернулася в інший бік.
— Вона не могла піти далеко, — другий голос став спокійнішим. — У спідниці та в туфлях не побігаєш лісом. Ми знайдемо її.

Розмова продовжилася. А до моєї виснаженої свідомості тільки в цю мить дійшло усвідомлення. Другий чоловік мав акцент, говорячи мілаїрською, а от першу фразу він сказав чистою ольдовійською…

Вони ходили навколо, шукали, я чула як вони зрубають гілки, що заважали їм. Сама притискалася щільніше до землі, наче могла зникнути, розчинитися у ній. Видихала повітря маленькими, тихими подихами, як поранений звір.

І врешті кроки, голоси та інші звуки почали віддалятися від мого сховку.

Тоді світ знову потемнів. Мене накрило хвилею забуття, теплою та водночас  страшною. Востаннє я відчула солоний смак власних сліз і запах сирої землі. Потім настала тиша.