3.5

Другий день у дорозі вже добігав кінця. Ми їхали, як наказав Фолкор — об’їжджали села та міста, охоплені хворобою, швидко минали скупчення людей чи вози, не зупинялися зайвий раз. Сонце хилилося до обрію, заливаючи небо мідним світлом.

Я сиділа, опустивши книгу на коліна, все одно не могла нормально зосередитися на читанні та дивилася на фіранку, уявляли собі смужку горизонту, за яку опускається палаюче коло. Альба вже заспокоїлася настільки, що навіть намагалася змусити мене говорити про дрібниці — про нову сукню, яку хотіла пошити у Валуа, про те, яким виросте наш Коррадо, і що вона вже уявляє яку наречену йому підбере Назаріо, а ще про мою майбутню дитину, просила дозволяти їй сидіти з малечею. Я кивала, намагалася слухати, але біль у грудях не слабшав.

Раптом у дверцята постукав Назаріо. Альба, як завжди, одразу відсунула фіранку.
— За годину зупинимося, — сказав він. — Як ви, леді? Потерпите ще?

Я глянула на небо, що вже синіло на краях. Сутеніло. Попри ниючий біль у спині й важкість у голові, я ледь усміхнулася.
— Так, звісно. Робіть так, як треба, Назаіро.

Констебль на мить затримався, ніби хотів ще щось додати. І тоді…

Я побачила, як його тіло сіпнулося. Обличчя витягнулося у німому здивуванні. В горлі стирчав арбалетний болт. Він широко розплющив очі, намагався щось сказати, але з рота вирвався тільки хрип. Кров потекла по шиї, швидко залила комір.

Я заклякла. Повітря стало важким, наче камінь. Альба завила так, що звук пронизав мені кістки.

— Напад! Захищайте світлу леді! — гукнув хтось із вершників.

Я бачила, як Назаріо намагався підняти руку, мов хотів схопитися за дверцята, розкрив рот для слів, але замість них вирвався тільки клекіт крові. І тоді він впав на землю. Альба закричала, схопила себе за голову, ридала, але я не чула нічого. Я просто дивилася, як він падає, як його очі ще шукають мене і швидко скляніють.

Карета різко смикнулася вперед. Зовні чулися крики, дзенькіт мечів, важкі удари. Хтось гукнув:
— Супровід — лишайтеся! Тримайте оборону!

Мене гепнуло об стінку карети, я відчула смак крові на губах. Альба затулила обличчя руками, ридала, впиваючись пальцями у шкіру.

— Назаріо… — тільки одне ім’я билося в голові, мов пульс. Назаріо, який завжди був поруч. Назаріо, що зробив мене герцогинею Валуа. Назаріо, що обіцяв оберігати…

Карета летіла вперед, стук коліс зливався з моїм серцебиттям. Ми летіли в темряву, кудись — від смерті, чи прямо до неї.

Крики, брязкіт металу й тупіт копит зливалися в єдиний гул, що розривав мені вуха. Карета гойдалася, ніби корабель у шторм. Я відчула, як одне колесо різко підскочило, нас кинуло набік — і світ перевернувся.

Зі страшним тріском карета врізалася в землю. Я вдарилася плечем, в очах потемніло. Почулося, як Альба кричить моє ім’я.

Коли я розплющила очі, ми лежали на боці. Альба, закриваючи мене собою, важко дихала. Ледь усвідомлюючи що роблю, я потягнулася до розбитого вікна, та вилізла назовні. За мною вибралася Альба.

Повітря було гірке, мокре від запаху крові. Декілька наших охоронців ще тримали оборону. Я побачила, як один із них зрубав нападника, але одразу ж отримав спис у живіт. У темряві, поміж деревами, виднілися силуети вершників — підмога нападників уже сунула сюди.

— Біжимо! — прохрипіла я, хапаючи Альбу за руку. Ми побігли в ліс, гілки дряпали обличчя, тягнули за волосся, але я не зупинялася.

Альба раптом смикнула мене назад. Я обернулася й завмерла. Болт стирчав у її грудях, просто під ключицею. Вона судомно хапала повітря, з рота ринула темна кров, змішуючись зі сльозами.

— Ні… ні, Альбо… — я кинулась до неї, намагалася затиснути рану, втримати її. Вона дивилася на мене широко розплющеними очима, намагаючись щось сказати, стискала мою руку, пальцями іншої хапалася за одяг, мов тонула, і тільки булькала, захлинаючись власною кров’ю.

І тут я почула крики за спиною:
— Сіру живою взяти! Живою!

Серце завмерло. Я знову глянула на Альбу, і в цю мить її погляд вже був порожній. Рука, що тримала мене, мов закам’яніла, стискаючи мою долоню мертвою хваткою.

Я зашипіла від болю, намагаючись витягти свою руку. Її пальці не відпускали. Довелося швидко та жорстоко відкривати їх по одному, давлячись риданнями. Нарешті, я звільнилася.

Розбита, вимазана в її крові, кинулася вперед, у темряву лісу. Підхопила спідницю, щоб не зачепитися за коріння. Гілки рвали тканину, били по обличчю. Я ні на що не звертала увагу, бігла, бо більше не було нічого. Ні дому. Ні Асгейра. Ні Альби. Тільки цей нічний ліс і смерть, що дихала мені у спину.