3.4

Назаріо тягнув мене коридорами, а я задихалася від крику, що роздирав горло зсередини. Асгейр залишався там, за тими дверима, де вже не було надії. Мені хотілося вирватися, кинутися назад, але Назаріо тримав міцно.

«Я мушу жити. Заради нього. Заради дитини», — повторювала я собі, хоч слова здавалися порожніми. Я навіть не знала, як зможу дістатися Вомон-ле-Тіссен. Як захищу пасинка. Як витримаю це без нього.

Чи залишать мене баронесою Валуа, якщо Асгейр…

Ні, навіть думати я про це не могла.

Ми влетіли в мої покої. Я відчула, як ноги підкошуються, але Назаріо не дозволив упасти. Альба кинулася до мене, вхопила за плечі.

— Ваша Світлість! Прошу вас, дивіться на мене… Все добре… — її голос тремтів, але я майже не чула слів. 

Повільно осіла на диван, відчуваючи, як тіло перестає мене слухатися. Долоні тремтіли, дихання виривалося з грудей з хрипом, наче вже і мене поїдала хвороба. Альба щось шепотіла, заспокоювала, вмовляла, але я дивилася тільки у вікно. За ним вихорився сизий дим від похоронних печей. Хтось кричав на вулиці.

Мої щоки були мокрі. Я навіть не помітила, коли почала плакати. 

Асгейр… Мій Асгейр… Полководець, якого боялися всі королі континенту. Він зміг захопити Ольдовію, протистояти Чогрі та Джастані, але не зміг перемогти хворобу.

Назаріо різко повернувся до Альби:

— Збирай усе! Ми виїжджаємо негайно! Швидко! Я віддам наказ готувати карету.

Він вийшов, гримнувши дверима. Альба металася по кімнаті, хапала речі, наказувала служницям пакувати скрині. Я ж сиділа, мов скам’яніла. Час зник. Я не знала, чи пройшла година, чи кілька хвилин. Лише відчувала, як щось всередині мене ламалося.

Коли повернувся Назаріо, Альба схопила мене під лікоть, змусила піднятися. Служниці підбігли, зняли з мене сукню, натягли дорожній одяг, накинули плащ. Я не пручалася.

Назаріо чекав біля дверей, застиг там, наче мій охоронець. Він простягнув мені руку, я схопилася за неї, майже не розуміючи, що відбувається.

У коридорі нас зустрів Фолкор. Його погляд зупинився на мені.

— Ви маєте зберегти його дитину, світла леді, — сказав він тихо, і якийсь розпач майнув у його тоні, чи то у виразі обличчя, що у мене звело щелепи. Якщо навіть він не вірить у те, що Асгейр одужає…

Я відвернулася, не витримавши. Не могла бачити цей погляд — погляд людини, яка вже попрощалася з кращим другом.

Фолкор глянув на Назаріо, кивнув:

— Їдьте околицями. Не зупиняйтесь у селах. У кареті все є — вода, харчі, зброя, карта. Не ризикуйте.

Назаріо хрипко подякував і ми рушили далі. Кожен крок давався важко, немов я залишала за собою не просто палац, а шматок душі. Та я мусила. Заради нього. Заради нашої дитини. Заради тих, хто чекав на мене у Вомон-ле-Тіссен.

Ми вже були на дворі, коли я помітила її.
Інґрід йшла до коня, оточена своїми охоронцями. Її хода була швидка, напружена. Я зупинилася, серце заколотилося ще дужче, коли наші погляди зіштовхнулися.

Ми обидві завмерли, наче не думали, що зустрінемося тут.
Інґрід стиснула губи так, що вони перетворилися у тонку лінію. Вона коротко кивнула і відвернулася. Я бачила, як вона вправно заскакує на коня, навіть не озирнувшись, а потім подумала: чи забере вона свою матір із застінків? Чи залишить її тут помирати від хвороби? 

Назаріо взяв мене за лікоть і підвів до карети. Альба, вся в сльозах, підтримувала з іншого боку. Ми сіли всередину, зачинили важкі дверцята, щільно затягнули фіранки. Карета рушила.

Я відчула, як місто — чужа столиця, яка ніколи не могла б стати мені домом чи хоча б притулком — прощається зі мною через глухі звуки.

Крики. Чути, як хтось ридає. Десь лунає голос жінки, що молить когось не забирати її дитину. Залізні підкови гупають об камінь, відгукуючись у грудях. Поруч гавкають собаки, і цей гавкіт різко обривається — мов зрізаний ножем.

Карета раптом зупинилася. Ми з Альбою стискали одна одній руки, мов діти, що забилися у кут та бояться. Ззовні долинали крики, брязкіт зброї. Назаріо сперечався з вартовими:

— Ми діємо за наказом короля! Відкривайте прохід негайно!
— Тут карантин! — почувся грубий голос. — Нікого не випускаємо!
— Я сказав, відкривайте! Ви відповідаєте за кожну мить зволікання!

Я почула, як хтось кричав неподалік, ніби вартові відганяли людей. Звуки були наповнені панікою, болем, страхом. Альба притисла голову до моєї руки, а я гладила її волосся.

Нарешті почулося різке клацання замків. Напевно, Назаріо дістав письмовий наказ. Карета рушила. Ми знову опинилися у тиші, тільки колеса рипіли, б'ючись об каміння.

Коли ми виїхали на дорогу за місто, щось усередині мене обм'якло. Замість крику й ридань залишилася тільки порожнеча. Десь далеко завив вітер, а колеса вже рівно котилися по утоптаній землі.

Назаріо постукав у карету. Альба прочинила фіранку.
— Будемо їхати до темряви, зупинимося у лісі, — сказав він спокійно, але вигляд мав напружений. — Їжа та все необхідне під сидіннями. Наберіться терпіння, світла леді.

Я змогла тільки слабо всміхнутися.
— Так, звісно. Дякую, Назаріо.

Він кивнув і закрив фіранку. Ми рушили далі.
Я вдивлялася у гру світла на тканині фіранки, думаючи тільки про одне: «Асгейре… Знайди мене знову. Будь ласка…»