3.3

Епідемія охопила місто надто стрімко — мов чорний вихор, що раптово зірвався з неба і закрутився на околицях столиці. Поки в палаці підіймали келихи за здоров’я ненародженого сина Асгейра, десь там, під кам’яними мурами помирали ті, кого було легко не помітити. Ті, на кого зручніше було не зважати.

Та хвороба не знала меж — ані соціальних, ані географічних. Вона не йшла пішки, не повзла — вона скакала верхи на своїх прибічниках: на щурах із лисими хвостами, на безіменних тварюках із сірою, зваляною шерстю та блискучими очима. Вона, мов досвідчений завойовник, проникала у серце столиці не через ворота, а через воду, тріщини в підлозі, і систему каналізацій. Її не можна було зупинити — бо ніхто спершу навіть не помітив, що війна вже почалася.

Перші спалахи хвороби в самому палаці збіглися у часі з початком паніки у місті. Служниця, яка подавала вино королю, втратила свідомість просто в урочистому залі. А на ринку, де ще вранці торгували рибою, вже опівдні валялися тіла, прикриті ганчір’ям. Хтось думав — отрута. Хтось — прокляття.

Уже наступного ранку над столицею піднявся сизий дим — з печей, у яких почали палити тіла. А на вулицях з’явилися перші патрулі в чорних пов’язках і плащах.

Місто повільно здавалося.

Король терміново радився з аристократами, вирішував як бути. Деякі барони наполягали на тому, що треба вшиватися з міста, але Торгнір незрозуміло для мене вперся та не хотів цього робити.

Для мене ж кінець настав у той день, коли Альба увійшла в кімнату бліда, наче крейда. Відскочивши від вікна, я підбігла до неї:

— Що там сталося? Чому Назаріо не прийшов до мене?

— Він у покоях світлого лорда, — пробурмотіла Альба та опустила погляд. Я насупилася, гасячи пожежу зі страху та роздратування, яка вирувала всередині.

— У яких покоях? Асгейр проводить ночі зі мною, ти сама це знаєш.

Але усередині мене вже розпадався світ на частинки, рушилися стіни та скреготіли опори. Бо цієї ночі Асгейра не було поряд. Я не спала до світанку, і тепер під очима лежали тіні. Та я не думала про це. Запевняла себе, що він затримався на черговій нараді, а може перевіряє гарнізон, а може…

— Тепер у пана окремі покої, — вичавила з себе Альба, і я зрозуміла, що вона от-от заплаче. Схопила її за руки, струснула, змусивши дивитися на мене:

— Що там сталося?

Альба схлипнула, але погляд не відвела.

— Назаріо просив сказати, що ваш чоловік наказав вам не приходити до нього.

У голові запаморочилося. І тепер вже не я тримала Альбу, а скоріше трималася за неї.

— Що з ним? — з горла вирвався хрип.

І я вже знала якою буде відповідь. Очі Альби наповнилися слізьми:

— Хвороба.

А далі я не слухала. Кинулася у коридор. Альба бігла слідом, кричала. Але я тільки підхопила спідницю та мчалася до покоїв, які спершу виділили Асгейру, до того як він рішуче відрізав: “Моє місце біля дружини”.

Біля дверей стояли охоронці. Вони одразу перекрили мені дорогу.

— Світла леді, нам наказано нікого не пускати.

— Тоді вам доведеться мене вбити! — з викликом глянула на них. Чоловіки перезирнулися. Вони знали мене ще з Вомон-ле-Тіссен. Вони бачили яким був Асгейр, думаючи, що втратив мене. Вони б не наважилися заподіяти мені шкоди. А тому я рушила до дверей, і вони відступили.

Розчахнулася стулка. У кімнаті пахло полином, чебрецем, спиртовими настоянками.

Очі Назаріо розширилися. Він кинувся до мене:

— Ваша Світлість, вам не можна сюди.

— Пусти мене! — змахнула рукою, і констебль не наважився мене торкнутися, лиш спробував звернутися до здорового глузду:

— Це небезпечно! Ви можете захворіти. Вам зараз треба думати не лише про себе.

Але я була глуха і сліпа.

Заскочивши до спальні, різко спинилася на порозі. Служниці — мов ластівки, які відчули бурю — відсахнулися від ліжка, втиснулися у стіни, ніби намагалися зникнути в камені, і опустили погляди. Від невеликого столика, заваленого склянками, мотками бинтів і скляночками з темною рідиною, обернувся знайомий мені лікар. Його обличчя було землистим, з неголеними щоками та важким, сірим поглядом, що більше говорив про безсилля, ніж про надію. Він мовчки вклонився, і цей жест здався мені зловісним — наче мовчазне прощання.

Я бачила тільки Асгейра.

Ковтнувши страх, кинулась до нього. Очі налиті кров’ю, бліде обличчя, зіниці потемнілі. Під нижніми віями синіли тіні. Піт збирався дрібними крапельками на лобі, спускався до скронь, блищав, наче срібло.

Я згадала ту ніч, коли прокралась у його кімнату у Вомон-ле-Тіссен, щоб залікувати рану від арбалетного болта, пущеного де Фіцвалем. Тоді мені здавалося, що я сильна. Що я знаю, як повернути його до життя.

А зараз я навіть не знала, чи можу його торкнутися.

Асгейр підняв руку, зупиняючи мене. Його пальці тремтіли.

— Не підходь, — вимовив він. Голос був хрипкий, придушений, мовби кожне слово дерло йому горло зсередини.

І я спинилася. Заклякла на місці, стиснувши долоні й кусаючи губу до крові.

— Я маю тобі допомогти, — прошепотіла безпорадно, кинувши погляд на лікаря, але той тільки похитав головою й відвів очі. — Я маю бути поруч. Я твоя дружина.

— Ти маєш поїхати! — вигукнув Асгейр. І в ту ж мить згорнувся від страшного нападу кашлю.

Він був хрипкий, вологий, роздираючий. У грудях в нього булькало, ніби легені заливала вода. Він зігнувся, вчепившись пальцями у простирадло, спина вигнулася. З рота вирвався сиплий стогін, а потім кров бризнула на світлі простирадла.

Лікар кинувся вперед, різко поставив перед ним миску, служниці — мов стривожені тіні — поспішили на допомогу, подаючи рушники, притримуючи лорда, витираючи чоло, як могли.

Я хотіла також наблизитися. Але щось спинило мене, не дозволило зробити жодного кроку вперед. Рука несвідомо лягла на живіт.

Все, що я чула — хрипи, шурхіт тканин, задушене схлипування когось із дівчат. І свій внутрішній крик. Німий, рваний, той, що роздирав зсередини все живе.