3.2

Сварку між Торгніром та Асгейром я не чула. Але коли мій чоловік увійшов до кімнати, пояснень не треба було.

Двері рвучко відчинилися, і служниці, що складали білизну, ледь не впустили згортки з рук. Вони лише мигцем кинули на нього погляди і, стиснувшись від страху, мов миші перед хижаком, поспішили вибігти. Одна з них навіть перечепилася об поріг, але ніхто не зупинився.

Асгейр залишився. Увесь напружений, мов струна. Його кроки луною билися об кам’яну підлогу, коли він почав ходити по кімнаті — від вікна до каміна, потім назад. Пальці стискалися в кулаки, плечі були кам’яні. 

Я мовчала. Сиділа на ліжку, тримаючись руками за край, ніби це могло втримати мене в рівновазі.

Минуло кілька хвилин — довгих, напружених. І тільки потім, зупинившись у центрі кімнати, він нарешті заговорив:

— Ти давно знала?

Я не змогла зустріти його погляд. Очі самі спустилися вниз, до підлоги. Голос мій був тихим:

— Кілька днів.

Він шумно видихнув, і звук цього подиху прозвучав гірше, ніж крик. Але голос залишився стриманим, хоч я чула, як йому важко тримати себе в руках:

— Чому не сказала мені?

Я не відповіла. Слова зникли. Я не могла знайти жодного, що не звучало б як виправдання. Відвернулась до вікна, і тоді гнітюча тиша накрила кімнату, мов волога ковдра.

Асгейр підійшов ближче. Його тінь упала на мене ще до того, як я відчула його дихання поруч. Він зупинився зовсім близько, і його голос, низький, глухий, прозвучав, як вирок:

— Він не дозволить нам поїхати. Відтепер ти його власність, поки носиш дитину роду Гунар.

Я різко підняла голову. Серце завмерло, ніби хтось зупинив його рукою. Невже саме це — перше, що каже мені чоловік, дізнавшись, що я ношу його дитину?

Мене огорнув розпач. Наче навколо не лишилося нічого твердого, лише слизький лід, на якому я стояла босоніж. У грудях стискалося, подих уривався. Очі наповнились слізьми, але я знову відвернулася, змусивши себе зібратися. Вирівняла спину, і через спазмоване горло витиснула:

— Я думала, що мій чоловік — маршал Мілаїри, а не звичайний підданий.

Слова прозвучали з гірким докором, хоч я не хотіла ранити. Але вже було пізно.

Асгейр рвучко розвернувся. Підскочив до стола, схопив вазу й жбурнув її об підлогу. Скло вибухнуло, розлетілося навсібіч, і в повітрі завис запах зів’ялих квітів.

— Якби ти сказала мені раніше, я б міг хоч щось вдіяти! — вигукнув він, не стримуючи більше люті. — Чому ти мовчала?

— Я сама не була впевнена! — мій голос тремтів, хоч як би я не намагалася удавати спокій. — І я знала, що про це не має здогадатися твій брат!

— Знала? — він знову стрімко наблизився, нахилився до мене. Блакитні очі палали:. — Тоді чому ж пустила до себе Болдра? Чому говорила з ним? Чому він дізнався?

Я зціпила губи, не змогла відповісти. Рука стиснула тканину сукні, ніби шукала захисту. Але слів не було. Жодного, яке могло б виправдати мене. Бо я сама не знала, чому це сталося. Можливо, я боялася його прогнати? Або хотіла від когось почути що ж відбувається навколо, якщо чоловік не каже.

Асгейр різко розвернувся, пішов до вікна. Зупинився, сперся об підвіконня обома руками. Його спина напружилась. А я сиділа на великому королівському ліжку, прикрашеному золотом та шовком, — спустошена, налякана, й така самотня, як ніколи.

Ми мовчали. Тиша була довга, напружена, але вже без тієї люті, що щойно роздирала кімнату. Вона поступилася місцем чомусь глибшому — втраті, втомі, страху.

Асгейр повільно відійшов від вікна й сів поруч. Я мимоволі стиснулася, напружено тримаючи руки на колінах. 

Але у його тихому тоні майнула провина:

— Пробач. Не хотів налякати тебе.

Я підвела очі. Він виглядав гірше, ніж зазвичай. Темні синці під очима, втомлена зморшка між бровами. Він повільно простягнув руку, але не торкнувся — лише запитав дозвіл поглядом.

Я подалася назустріч. Ледь помітно. Але цього вистачило.

Його руки обійняли мене обережно, ніби я могла зламатися. Він нахилився і поцілував у волосся, притиснувся губами і завмер.

— Я хотів завершити справи якомога скоріше і поїхати геть, — прошепотів він. — Тут дійсно відбувається дещо дивне.

— Заколот? — спитала, ховаючись у його обіймах, як у захисті від усього світу.

Він погладив мене по спині — повільно, заспокійливо.

— Можливо. Торгнір переживає не просто так. А ще й ця хвороба...

Він замовк, потім нахилився трохи нижче, шепочучи в саме вухо:

— Тобі небезпечно тут бути.

Я вдихнула його запах — знайомий, рідний, і відповіла тихо, але з усією впевненістю, яку могла зараз відчувати:

— Моє найбезпечніше місце — поряд із тобою.

Настала коротка, тепла тиша. Він притис мене сильніше. І тоді, обережно, ніби боявся почути відповідь, підняв моє обличчя за підборіддя. Його очі шукали щось у моїх.

— То я дійсно стану батьком?

Я не змогла сказати нічого. Лише усміхнулась і знову сховалась у нього на грудях, дозволяючи собі хоча б одну мить без страху.