3. Ікла та леза

Коли увійшов лікар, я вже була у своєму звичному платті. Білу сукню забрали швачки, примірку було скасовано. Альба стояла біля вікна, а кілька служниць мовчки складали чисті рушники, ховаючи погляди. Вони вже знали. Усі знали. Хоча ніхто не казав уголос, але в повітрі вже висів запах новини — мов дим після пожежі, яку не вдалося приховати.

Лікар виявився приємним чоловіком середнього віку, з тонкими пальцями й сухим голосом. Він поклонився і промовив стримано:

— Світла пані, я мушу просити, аби всі залишили нас наодинці. Це звичай, ухвалений ще при старому дворі. Конфіденційність — запорука точного діагнозу.

Я кивнула. Альба кинула на мене тривожний погляд, але я жестом попросила її скоритися. Вона вийшла останньою, зачинивши за собою двері.

Лікар підійшов до столу, розгорнув невелику шкіряну сумку. Дістав кілька флаконів із темного скла, віяло тонких металевих ложечок і шовковий мішечок зі свіжим зіллям. Його рухи були точними, як у ремісника, що звик до своєї одноманітної роботи.

— З усією повагою, — сказав він, — я попрошу вас випити ось це.

Він налив кілька крапель жовтуватого настою в прозору чашку, додав до нього дрібку перетертого порошку. Я зробила ковток — терпкий, із гірчинкою. Потім лікар подав мені тоненьку срібну ложечку, якою я мала зібрати трохи слини й вкласти її у спеціальну ампулу, куди капнули ще кілька крапель іншої речовини.

Ми чекали мовчки.

Через кілька хвилин рідина в ампулі змінила колір. Спершу стала молочною, потім — рожевою, і нарешті на дні осів тонкий бурштиновий осад. Лікар спостерігав за цим із професійною уважністю, а потім урочисто кивнув.

— Вітаю, світла пані. Ви носите дитину.

Мої пальці стислись на оббивці крісла. Слова пролунали чітко, без запинки та сумніву. І все ж у голові з’явився дивний гул. Я дивилася на ампулу, ніби вона могла спростувати почуте. Але осад був там. Я була вагітна. Це стало реальністю.

Я не відповіла. Лише кивнула — повільно, невпевнено. Руки стали важкими, думки — розгубленими. Радість, страх, здивування, тривога — все змішалось у грудях у клубок, з якого я не могла витягнути жодної нитки.

Мені не треба було підтвердження, я вже знала. Але тепер, коли це сказав чужий чоловік з рідким волоссям і спокійними очима, це стало незворотним.

І я не була до цього готова.

— Ви доповісте про це королю? — запитала хрипким голосом, що намагався зірватися на шепіт.

Лікар уже складав інструменти до шкіряної сумки. Він не зволікав із відповіддю.

— Так. Для цього мене й прислали.

Я замовкла, вагаючись, наче між двома обривами. Відчула, як тіло напружується.

— А чи можливо… щоб ви зберегли цю інформацію у таємниці?

Лікар зупинився. Його плечі на мить опустилися. Він не підводив очей, а тоді повільно зітхнув і тільки після цього подивився на мене.

— На жаль, ні.

У його голосі було справжнє співчуття. Він зітхнув ще раз, глибше, і повільно сів на край диванчика, втупившись у підлогу.

— Я розумію. Ви — колишня ольдовійка. І маршал, напевно, не питав вас… Ви дійсно можете бажати позбавитися дитини. Але прошу вас цього не робити. Зараз вона для вас — як щит. У її венах кров Гунарів. Ви недоторканна, поки носите цю дитину.

Я не одразу зрозуміла, про що він. А коли зрозуміла — раптово й гостро — відсахнулася, мов обпечена.

Він подумав, що Асгейр взяв мене силою, і я хочу позбавитися дитини ґвалтівника. Цікаво, багато хто у цьому палаці так думає? Цю версію мені ще не озвучували.

— Ні-ні, — сказала я швидко. — Ви не правильно зрозуміли. Я не хочу її позбавлятися. Це не… не через це. Я лиш хотіла, щоби мені дозволили поїхати до власного замку. А якщо моя вагітність стане відома, мене не випустять. Мене триматимуть тут.

Він замовк. На кілька довгих митей.

Погляд ковзнув до дверей, він ніби прислухався. Мені навіть здалося — він погодиться. Але тільки на мить.

— Вибачте, світла леді, — він скрушно похитав головою. — Але я не можу так ризикувати. Скоро ваше становище буде надто важко сховати, а тоді… на мене виллється гнів короля. А я цього не хочу ані для себе, ані для своєї сім’ї.

Він підвівся. Збирався швидко, але не поспішно. Його рухи знову були зібрані, чіткі, спокійні. Професійні.

— Утримуйтесь від перевтоми, — тихо напучував він мене. — Спіть більше. Їжте тепле, але не жирну їжу. Уникайте спецій, вина й верхової їзди. Не нервуйтеся.

Він зупинився біля дверей, поглянув на мене ще раз. Я вже відійшла до вікна, склала руки на животі, кусаючи губи. Знавісніло хотілося розбити скло й вирватися назовні. Але я залишилася на місці, як дерево в бурю.