2.6

Мене нудило дедалі сильніше. Намагалася дихати повільно та коротко. Я підвелася з крісла, хитнулася й зробила кілька кроків до вікна, сподіваючись, що свіже повітря зможе зупинити хвилю, що підіймалася всередині. Пальці стиснули дерев’яну стулку, я потягнула на себе, але даремно. Вікно не піддавалося.

«Ну і навіщо ми приїхали сюди?» — майнуло в голові. Я ще раз смикнула стулку — марно. Матерія сукні натягнулась, і я почула характерне потріскування. Кілька шпильок вислизнули з тканини і дзенькнули об підлогу

— Я боюся, Сандро, — пролунав голос Болдра ззаду.

Я застигла, не повертаючись.

Він підійшов ближче, і мені довелося задерти голову — Болдр був значно вищим. Він легко і вправно відчинив вікно, впустивши свіже повітря в кімнату.

— Мені треба вигадати, як змусити Асгейра лишатися у столиці якомога довше, — мовив він, наче це був наш спільний клопіт.

Я стояла, стискаючи край підвіконня та змушуючи себе не реагувати. Але його слова були отруєні підступом. Я чула це в інтонаціях. Щось у його голосі нагадувало мені тон материних вказівок: лагідний, під виглядом турботи, але сповнений контролю.

Нудота повзла вгору по стравоходу, нестримно, важко. Я відступила на крок, готуючись попросити принца залишити мене наодинці. Але він обернувся, подався до мене ближче, схилився до самого обличчя.

— Допоможіть мені затримати вашого чоловіка у столиці, світла леді, — прошепотів він.

Запах перегару вдарив мені в обличчя. Густий, кислий, із нотками старого вина. Я інстинктивно затримала подих — запізно. Мене раптово скрутило. Я різко відвернулася і нахилилася до відра, в яке швачки скидали обрізки тканин. Болючий спазм тіла, а потім полегшення, що прийшло разом з приниженням.

Болдр спокійно повернувся до дивана. Сів, ніби нічого не сталося. А коли я обернулася, він уже дивився на мене з широкою, майже тріумфальною усмішкою.

— І коли ж ви збиралися розказати нам?

Я нічого не сказала, але в його очах уже було те, що я боялась побачити: розуміння. Він усе зрозумів. І тепер, як і кожен, хто вміє майстерно розпоряджатися інформацією, він мав козир. А я — слабке місце.

Стиснула вуста, стримуючи емоції, що рвалися назовні. І саме в ту мить Болдр пирснув зі сміху. Його голос, глузливий і гучний, розбив тишу, як камінь — скло.

— Невже мій молодший братик теж ще не знає? — вигукнув він, показуючи ряд білих великих зубів. — Невже він такий заклопотаний справами Мілаїри, що не звернув увагу на стан власної дружини?

Я відвернулася. Не хотіла, щоб він бачив моє обличчя в цю мить. Я зробила все, щоб Асгейр не помітив. Він приходив пізно, йшов дуже рано. Вдень ми майже не перетиналися, і я не нарікала. Мені було дозволено не з’являтися на нарадах або вечерях. Тому я використовувала кожну мить самоти, ховаючи втому, нудоту, власну зміну. І тепер…

Раптовий шум за дверима змусив мене здригнутись. Болдр підвівся, похитуючись. Я обернулась, напружено втупившись у двері.

Вони відчинилися зі скрипом. Стулка вдарила по стіні та відскочила, але охоронець виставив руку, утримуючи її. Всередину вже увійшов Асгейр. Його очі палаи гнівом, коли він втупився у брата.

— Я заборонив наближатися до моєї дружини! — мовив глухо. — Якого шиха ти тут робиш?

Болдр лише ледь похитнувся, мовби здивований таким привітанням.

За Асгейром увійшов Торгнір. Його погляд одразу ковзнув по мені, а потім зупинився на братові. Служниці й швачки за спинами короля та принца зігнулися в глибоких поклонах, ніби намагалися торкнутися чолами кам’яної підлоги.

Я ще не встигла нічого сказати, як Болдр награно підняв уявний келих:

— Я просто хотів першим привітати світлу леді та мого брата. Скоро у них народиться дитина!

Слова впали посеред кімнати, як каміння з неба. Асгейр застиг. Його плечі напружились, пальці стиснулись у кулаки. Він дивився на Болдра, потім повільно повернувся до мене. Його погляд був повен здивування і розгубленості.

А Торгнір… він спершу виглядав приголомшеним. Його брови підскочили, обличчя застигло в подиві, та вже за кілька секунд очі звузились, а в погляді спалахнуло щось холодне й розважливе. Він швидко опанував себе. Вся його постать випромінювала королівську зібраність.

Болдр хитнувся й подався вперед, схопивши за плече ще закам’янілого Асгейра, щоби не впасти.

— Вітаю, брате, — голосно проголосив він. — Ти скоро станеш батьком!

Я ніколи не бачила Асгейра таким. Його обличчя змінювалось щомиті — здивування, сумнів, невіра, щось близьке до радості, потім знову страх. Емоції вирували всередині, мов хвилі в шторм.

Торгнір виступив уперед. Його посмішка була велична та холодна.

— Я надішлю лікаря, — промовив він урочисто. — Вітаю, світла Резедо-Сандро! Порадуйте мене, подаруйте здорового племінника!

І, зробивши паузу, додав значущо:

— І напевно, тепер вам варто буде утриматися від довгих подорожей… на певний час.