2.4

Дзеркало видавалося занадто великим, занадто яскравим у холодному ранковому світлі. Я стояла перед ним у білій сукні, яку приміряла вперше. Вона щільно облягала талію, спадала м’якими хвилями до підлоги, і виглядала бездоганно витончено.

Навколо снували швачки. Вони приколювали шпильки, знімали мірки, поправляли шлейф і, не вмовкаючи, сипали похвалами — про те, як білий личить моїй шкірі, як сукня лягає ідеально, як візерунок на корсажі повторює стародавні мотиви Мілаїри. Їхні голоси зливалися в один суцільний шурхіт. Але я чула тільки своє серце, що билося десь надто високо — біля горла.

Мене знову нудило. Вже сьомий день я прокидалась із важкістю в голові, сухістю в роті й неприємним клубком у животі. Та я не жалілася. Температури не було. Жодної лихоманки. Це не хвороба. Я переконувала себе в цьому знову і знову. А що це ще могло бути, я думати не хотіла. Не зараз. Не тут, посеред цього показного блиску й запаху свіжої тканини.

Щоб не дозволити думкам розповзтися, я схопилася за спогад. Мій перший шлюб. Синя сукня, важка, прикрашена сріблом. Тоді мої руки були зв’язані тонкою, але міцною тканиною, як вимагав ритуал. Символ злиття, символ підпорядкування. Я йшла за чоловіком, що обрав мене не за волею серця, а як частину політичної гри. Я пам’ятала, як сильно затерпли мої скуті долоні, і тремтіли пальці.

Зараз усе мало бути інакше.

Я мала йти вільною. Без вузлів, без примусу. Поруч мав бути той, хто не просто обрав мене — той, кого обрала я. І ми були майже рівними. Ця думка, така проста й одночасно страшна, змусила мене опустити очі. На губах з’явилася розгублена усмішка. 

Швачки продовжували бігати навколо, щось підгинати, виправляти.

— Це не припустимо! Сюди не можна! — голос Альби луною відбився від стін. У ньому змішалися злість і паніка. Я здригнулася й миттєво озирнулася.

У двері ввалився Болдр. Його постать була така ж незграбна, як і завжди, але обличчя налилося червоним, очі блищали, а від одягу тхнуло вином навіть на відстані. Крок його був важким, нетвердим. Швачки зойкнули і відступили, ховаючись за манекенами та ширмами, а Альба намагалася перегородити йому шлях, проте марно.

Я зітхнула.

— Все добре, Альбо, — сказала я, не підвищуючи голосу. — Нехай.

Він був п’яний. Уже зранку.

Болдр заточився, але встиг упасти не на підлогу, а на диван — важко, з глухим стогоном. На якусь мить він заплющив очі, потім розплющив одне, прицілився поглядом і втупився в мене.

— Ох, Сандро, — гикнув він, потираючи лоба. — Тобі личить будь-що. Особливо те, що Асгейр зможе зірвати одним рухом… — його погляд скотився вниз, до моєї сукні. — А це лахміття виглядає ненадійно. Може й не витримає...

Я дивилася на нього мовчки, трохи примружившись. Ну і що це за неочікувана поява? Ніколи раніше другий принц собі такого не дозволяв. Можливо, це просто п’яна безтактність, а можливо — щось інше. Я перевела подих і рівним тоном промовила:

— Усі — геть. Залиште нас.

Швачки затихли, перезирнулись, але підкорились. Альба ще мить стояла, втупившись у мене з тривогою, але я кивнула. Вона подалася до дверей, і за кілька секунд у кімнаті запанувала тиша. Клацнув замок.

Я підібрала спідницю і повільно відійшла до крісла. Сіла, не відводячи погляду від Болдра. Матерія сукні приємно шаруділа.

— Чому ти прийшов до мене? — запитала спокійно, але без зайвих люб'язностей.

Болдр знизав плечима, його рухи були млявими.

— Хотів поговорити з кимось, хто не хапається за будь-якої нагоди за меч, або ж не погрожує кинути мене у застінки.

Я не втримала легкої усмішки. Навіть без імен було зрозуміло, про кого йдеться. Асгейр і Торгнір — обидва вміли діяти жорстко, коли йшлося про гідність чи обов’язок. Але кожен — по-своєму. Їхні стосунки завжди здавались мені більше схожими на війну, ніж на братерство.

— І про що поговоримо? — запитала я, ковзнувши пальцями по подолу сукні. — Тільки коротко, мені ще мають дошити цей витвір мистецтва.

Болдр зітхнув тяжко, з тією самою перебільшеною драматичністю, що часто прикрашала його слова.

— Ти також хочеш швидше втекти звідси.

Я кивнула:

— Столиця надто чужа для мене.

Його постать розслабилася, він відкинувся на спинку дивана, а рука зробила ледве помітний рух — наче намацував пляшку, що мала б бути поряд. Але потім пальці безсилою дугою опустилися на подушку.

— Для мене теж, — прошепотів він, дивлячись у вікно. — Асгейр розповідав тобі, що наш батько колись наказав вивести нас у ліс, далеко за місто, і кинув там?

Мене пробрало тремтіння. Я не знала, що відповісти — чи то жахатися, чи засумніватися в його словах.

— Ні, не казав.

Болдр кивнув, наче це підтверджувало його очікування.

— Він вирішив, що ми маємо навчитися знаходити дорогу додому, якщо раптом нас викрадуть і заберуть у полон. Йому взагалі часто приходили в голову цікаві ідеї.

Нудота знову піднялась до горла. Я обережно розв’язала верхні зав’язки сукні, щоб послабити тиск на живіт, і сказала тихо, але чітко:

— Ваш батько був хворим.

Болдр розреготався. Голосно, хрипко, і сміх його наповнив кімнату, мов гуркіт грому.

— Якби ти сказала це йому, то померла б не договоривши фразу до кінця.

Його сміх стих так само раптово, як почався. Погляд знову став затуманеним, але тепер у ньому ховалась інша тінь.

— Якось він змусив нас стояти колінами на грубій солі. У великій залі. Ми з Асгейром стояли. А Торгнір, якому ледь виповнилося одинадцять, мав читати монолог про честь, з якоїсь давньої хроніки, поки ми стояли. Написано було дуже складно, з архаїзмами, на старому діалекті, і батько вимагав ідеального прочитання. Якщо ж Торгнір збивався — починав усе спочатку. А ми стояли далі. Коліна були в крові, біль в’їдався у мозок. А він лише дивився і казав, що принци не мають плакати.

Я не змогла відповісти. Слова не йшли з вуст.