2.3

Я повільно йшла алеєю, вистеленою світлим каменем.Королівський сад був великий, з правильними лініями та надто ідеальними квітниками. Усе довкола здавалося створеним для демонстрації, а не для життя.

Відчувала слабкість в тілі. Щось з ним було не так — ніби воно стало важчим, ніж раніше. Дихати було трохи складніше, серце калатало швидше, ніж мало б. Можливо, просто втома. А, можливо, причина глибша. Я обережно поклала долоню на живіт і затримала дихання. Болю не відчувала, але тривога не зникала. Вона наростала з кожною хвилиною.

Позаду йшли Альба і двоє охоронців. Навколо росли квіти — рідкісні, доглянуті, привезені з різних куточків світу. Півонії, троянди, лілії. Але краса ця була мертвою для мене. Занадто чужою, занадто беземоційною. 

Я зупинилася на перехресті доріжок і подивилася вгору. Небо затягли темно-сірі хмари. Повітря стало густішим. Здалеку долинув глухий гуркіт грому. Десь іде дощ. І, здається, він скоро буде й тут.

Піднявся вітер, торкнувся щиколоток і зрушив поділ плаща. Я знову рушила вперед. Хотіла звідси поїхати. Якнайшвидше. Столиця тиснула на мене, мов задушливе вбрання, зіткане з чужих поглядів, пліток і вимушеної стриманості. Я не довіряла цим мурам і не хотіла лишатися в них ні на день довше, ніж необхідно.

Перші краплі дощу впали на траву, коли ми з Альбою й охоронцями вже поверталися до замку. Вони дзвінко торкалися листя, прибивали пил до землі. Ми встигли дістатися до входу саме в ту мить, коли почалася злива.

Я зупинилася під аркою, вдихаючи на повні груди. Свіже повітря пахло вогкою корою, мокрим каменем і травою. Розвернулася і пішла далі коридором. Волога від дощу ще лежала на моєму плащі, він важко шарудів при кожному кроці. Усередині було тихо.

І саме тоді я її побачила.

Вона виходила з бічного коридору — висока, струнка, з розправленими плечима. Її каштанове волосся лежало ідеально рівно. Але найбільше привертали увагу її очі — одне зелене, друге каре. Вони дивилися прямо в мене.

Вона зупинилася посеред проходу. Її постава була бездоганною, пальці сплелися перед собою.

Позаду себе я ледь чула шепіт Альби. Вона теж впізнала цю жінку.

Інгрід. Колишня наречена Асгейра.

— Світла Резеда-Сандра, — вона повільно рушила вперед, не зводячи з мене очей. Її постава залишалась непорушною, мов у королівської статуї.

Я зупинилась, не роблячи жодного кроку назад. Звернула увагу на її скуню — насиченого кольору вина, з глибоким вирізом і вишивкою з золотих ниток. Такі речі не носили ольдовійки — занадто відкрито, занадто гордо, занадто... вільно. Але ця жінка знала, що може дозволити собі більше.

— Ми давно не бачилися, — продовжила вона, — Чула, на вашу долю випало чимало страждань.

Я кивнула, утримуючи рівновагу між стриманістю і чемністю.

— Добридень, світла Інгрід. Дійсно, з нашої зустрічі минуло багато часу, але я рада бачити вас здоровою.

Мовчанка зависла на мить. Я дивилася на її обличчя, а в голові, мов спалах, з’явився образ — я у володіннях хана, запах спецій, пісок під ногами, страх і тиша. Минуле іноді поверталося отак різко, але я вирівняла дихання і вигнула губи у ввічливій усмішці.

— Дякую, що цікавилися моєю долею, це мене дуже тішить. Але всі негоди вже позаду.

Інгрід перевела погляд. Вона не відповіла одразу, лише оглянула мене так, наче оцінювала кожен шов на сукні. Потім різко повернулась і подивилася на дощ.

— Хотілося б, щоб ці слова були правдою, — сказала вона тихо.

Я дивилась на її профіль. Правильний, виточений.

— Мені шкода, що так сталося з вашою матінкою, — вимовила я рівно.

Обличчя Інгрід змінилося. На мить з’явилася гримаса, що зламала ідеальний спокій. Вона скривилася, не ховаючи відрази.

— Не варто. Вона отримала те, на що заслужила.

Її голос не здригнувся. 

Спалах розітнув небо так різко, що на мить усе довкола втратило колір. Білий, сліпучий, він спалахнув просто над арками. А потім грім пройшовся над головою з такою силою, що замок здався порожнистою шкаралупою. Гуркіт був довгим, з хрипким розкотом, наче величезна брила провалилася крізь небо і впала на дахи.

Я здригнулась. Руки самі щільніше затягнули плащ на плечах.

Інгрід підняла кутик губ у легкій, майже грайливій усмішці.

— Наші грози суворі, але ви під надійним захистом стін палацу.

Я кивнула, але на крок відступила до кам’яної стіни. Від арок до мене долітали бризки дощу.

— Сподіваюсь, цей палац дійсно такий міцний, як ви кажете, — промовила я стиха, дивлячись на темні хмари, що нависали над столицею.

Інгрід простягнула руку, підставляючи її під дощ. Краплі збігали по її пальцях, стікали до зап’ястя. Потім вона різко струсила кисть.

— Насправді, я сама не впевнена у цьому твердженні, — її погляд ковзнув по Альбі та охоронцях, які все ще мовчки стояли в кількох кроках позаду. Потім знову повернувся до мене. — Дещо дійсно турбує мене. Адже ви бачили це?

Я примружилася.

— Що саме?

В її зітханні було більше втоми, ніж пихи.

— Тіла. Мертві. Що думаєте про хворобу?

Мене пронизав холод. Не від дощу. Від думок. Я зціпила щелепи, змусила себе не видавати жодної емоції, і  відвернулась. Думки, важкі й отруйні, я втиснула назад у себе, у глибоку в’язницю пам’яті, куди не пускала нікого.

Та лиш похитала головою:

— Про це краще питати лікарів, а не мене. Тих, хто зараз працює з людьми.

Інгрід зневажливо зморщилась.

— Думаєте, я не питала? — її голос став різкішим. — Знаю, що хворих стає більше з кожним днем.

Я зціпила зуби, а потім повільно видихнула.

— Хвороби приходять і йдуть, — мовила нарешті. — Але страшніше, коли хворіє не тіло, а душа.

Я повільно повернулася до Інгрід:

— Ви щось чули про змову проти короля?

Її обличчя не здригнулось, але очі стали холоднішими. Вона трохи нахилила голову, а вуста скривилися в іронічній напівусмішці.