2. Біла сукня

Простору вітальню освітлювали кілька настінних лампад, що кидали м’яке світло на гобелени й різьблені меблі. Сухе повітря сповнювалося тонким ароматом воску та деревини. Три двері вели у різні боки: одна — у коридор, інші дві — в окремі спальні.

Я стояла біля крісла, коли Назаріо схрестив руки на грудях і насупився.

— Король намагається затримати вас у столиці якомога довше, — вимовив він повільно, ніби обдумував кожне слово.

Асгейр сидів навпроти мене, розслаблено відкинувшись у кріслі, але я знала, що за зовнішнім спокоєм ховалася напруга. Він провів пальцями по підлокітнику, перш ніж відповісти:

— Він чогось боїться, але поки що не сказав, чого саме.

Я обвела поглядом чоловіків, намагаючись скласти власну картину того, що відбувається:

— У листі він писав про змову проти нього, але зараз не сказав про це нічого. Можливо, не хотів говорити при мені?

Асгейр нахилив голову вбік, обдумуючи мої слова.

— Можливо. Або ж уже вирішив, як позбутися зрадників.

Назаріо змінив позу, сперся на стіл, затримав погляд на свічці, що горіла в бронзовому свічнику. Білі сльози ковзали вниз по її тілу та застигали на темно-коричневому металі.

— Якщо вирішив, то який сенс затримувати вас у місті?

Асгейр не відповів одразу. Він провів рукою по волоссю, трохи сплутавши сніжно-білі пасма, потім звів очі на мене.

— Я спробую дізнатися.

Його погляд затримався на моєму обличчі, і в ньому я побачила щось невисловлене — приховане питання, можливо, обіцянку, що він не залишить мене у невідомості. Кивнувши, він підвівся і рішуче попрямував до дверей, що вели у коридор.

Я провела його поглядом, перш ніж повернутися до Назаріо.

— Відпочиньте, леді, — сказав він спокійно. — Я буду у кімнаті, яку виділили для мене.

Я кивнула і рушила до своїх покоїв.

У спальні було тепло, пахло розжареними свічками й тонким ароматом трояндової води. Альба вже чекала, розклавши речі біля мідного рукомийника. Вона зустріла мене зосередженим поглядом, але нічого не сказала, лише допомогла розстебнути сукню, акуратно знявши важку тканину з моїх плечей.

Я видихнула, відчуваючи, як з мене спадає не лише одяг, а й напруга довгого дня. Альба змочила м’яку тканину в рожевій воді й легкими рухами протерла мої плечі та руки, працюючи швидко й упевнено.

Але коли вона потягнулася до флакона з маслом, я раптом відчула гострий, майже їдкий запах. Він ударив у ніс настільки сильно, що всередині все стислося, а до горла підкотився неприємний клубок.

Я відступила, вдарившись стегном об кут комода.

— Не треба, — прошепотіла я, зморщившись.

Альба підняла на мене здивований погляд, але швидко поставила флакон назад.

— Вам недобре, леді? Дорога стала для вас випробуванням?

Я кивнула, намагаючись не зважати на слабкість, що, здавалося, переслідувала мене останні кілька днів.

— Так. Я відчуваю втому… і спину ломить.

Альба насупилася, розгладжуючи складку на моїй сорочці.

— Вам варто звернутися до лікаря.

Я одразу заперечно похитала головою.

— Ні. Все добре. Нам не слід привертати зайвої уваги.

Альба не виглядала переконаною, але утрималася від коментарів та подальших переконань. Вона лише мовчки зав'язала на мені сорочку, а потім допомогла залізти під ковдру, накинувши зверху ще й теплий плед.

Я заплющила очі, прислухаючись до своїх відчуттів. Втома ніби в’їлася в мене, але тривога не відступала. Ніби десь глибоко всередині вже розгоралася буря, яку я ще не могла розгледіти.

Ранок зустрів мене важкістю у повіках. Здавалося, ніби хтось насипав у очі піску, змушуючи мене протерти їх кілька разів, перш ніж розвиднілося. Я підняла голову, відчуваючи, що спала довше, ніж мала. Надто довго.

Я повернулася до іншого боку ліжка, сподіваючись побачити Асгейра, але ковдра була рівно застелена, ніби він і не лежав тут цієї ночі.

Сонливість ще не встигла остаточно залишити мене, коли раптом у шлунку все стислося. Різке, неприємне відчуття змусило мене судомно вдихнути повітря. Я різко відкинула ковдру й схопилася на ноги, але зробила лише кілька кроків, перш ніж хвиля нудоти поглинула мене.

Далі все було розмитим.

Я почула, як двері відчинилися, і в кімнату стрімко зайшла Альба.

— Леді! — В її голосі було занепокоєння, але вона діяла швидко, без паніки.

Я не відповіла. Вона підійшла ближче, легким, обережним рухом поклала руку мені на спину.

— Давайте, я допоможу вам умитися.

Я дозволила їй підвести мене до рукомийника. Холодна вода освіжила, але важкість у грудях не зникла.

Альба акуратно провела гребінцем крізь моє волосся, пригладжуючи його.

— Вам потрібно поснідати, леді, — м’яко сказала вона, скручуючи моє волосся у знайому косу.

Я похитала головою.

— Не хочу.

Альба зупинилася на мить, а потім, тихіше, ніж зазвичай, запитала:

— Леді… Ви не вагітні раптом?

Я була готова відразу відповісти «ні», але слова застрягли в горлі.

Раніше така думка не приходила до мене. Але зараз, коли вона прозвучала вголос, щось усередині напружилося. Я зупинилася, перевівши погляд на своє відображення у дзеркалі.

Це можливо?