1.8

Справжня розмова почалася лише тоді, коли ми залишилися без зайвих вух. У залі все ще вирувало життя — барони обмінювалися думками, придворні розповідали одне одному свої враження від нашого прибуття, але нас уже не було там.

Темні стіни широких коридорів палацу прикрашали герби давніх династій. Я оглядалася, ворушачи тільки очима та тримаючи спину рівною, крокувала поряд з чоловіком впевнено та рівно, показуючи тут впевненість, яку виховували у мені з дитинства, але якої я не відчувала на чужині зовсім. 

Охорона зупинилася біля дверей, а разом із нею залишився і Назаріо. Його вираз обличчя не змінився — він мовчки дивився, як нас пропускають всередину приміщення.

Кабінет короля був не надто великим, але зручним. Жодної зайвої розкоші, лише важкі книжкові полиці, стіл із темного дерева, на якому лежала купа сувоїв та кореспонденції, й високі вікна, що виходили у внутрішній двір палацу. Тут не було чужих очей і зайвих вух.

Болдр увійшов слідом за нами та безцеремонно розвалився у кріслі, закинувши ногу на ногу. Його погляд ліниво ковзав між мною та Асгейром, але справжній інтерес читався лише тоді, коли він дивився на свого брата-короля. Він наче на щось чекав.

Торгнір стояв біля столу, не поспішаючи сідати. Його пальці легко торкалися краю дерев'яної поверхні, ніби він міркував, із чого почати.

Я подивилася на нього й зрозуміла, що ми тут не просто гості. Відсутність сторонніх означала дуже багато. Навіть такий параноїк, як Торгнір, довіряв своєму братові настільки, щоб говорити з ним наодинці.

Між ними існував якийсь невидимий зв’язок. Він був старшим, королем, але в цій кімнаті, коли не було сторонніх, він не виглядав так, ніби почувався вищим за Асгейра. Це було щось більше, ніж обов’язок або братська любов. Довга історія, яка тягнулася з дитинства, з битв, з втрат, із років, що перетворили їх обох на тих, ким вони стали.

Торгнір спокійно спостерігав за братом, не виказуючи ні роздратування, ні гніву. Його голос, коли він заговорив, був таким же рівним, позбавленим зайвих емоцій.

— Ти їхав надто довго, брате.

Асгейр стояв навпроти нього, схрестивши руки на грудях, і його відповідь була такою ж гострою, як лезо меча.

— Я взагалі не збирався сюди повертатися.

Король ледве помітно смикнув бровою, а потім зітхнув, ніби ця розмова була для нього передбачуваною.

— Ти принц Мілаїри. Це твоя батьківщина.

Асгейр стиснув губи, потім повільно повів погляд по стелі, ніби намагався стримати зневажливий сміх, що ось-ось вирветься.

— Давно вже думаю, що слід зректися титулу назавжди. Варто вже і відректися від прізвища.

Очі Торгніра на мить звузилися. Його погляд потемнів, губи стиснулися в тонку лінію.

— На папері можеш робити що завгодно. Але кров з тіла ти не вимиєш. Ти назавжди залишишся Гунаром і моїм братом.

Асгейр саркастично пирхнув, але не заперечував.

— Це звучить як вирок. Але я приїхав не для того, щоб обговорювати свою кров. Мені потрібно лиш твоє благословення. Одружи нас із Сандрою, і ми поїдемо.

Його голос прозвучав надто різко, як удар батогом. Надто неприпустимо при розмові з монархом. Я ледь помітно напружилася, почуваючись незатишно під час цієї розмови, яка з кожною хвилиною набувала все більш особистого характеру. Болдр, поки що взагалі не брав участі у розмові, сидів у кріслі, не змінюючи розслабленої пози. Він просто спостерігав, ніби підглядав у замкову щілину за чужою сваркою.

Торгнір не поспішав відповідати. Він на мить відвів погляд убік, обдумуючи щось, а потім заговорив із властивою йому гордовитою виваженістю:

— Звісно я збирався вас одружити. Після всіх перемог, які ти здобув для мене, це найменше, чим я можу віддячити. Підготовка до весілля займе три місяці.

Повітря в кімнаті ніби здригнулося.

Асгейр зреагував миттєво — його погляд став гострим, як вістря кинджала, а голос прорізав простір, мов грім.

— Ні!

Я мимоволі здригнулася від тієї люті, що прозвучала в його тоні. Уся його зневага до столиці, до цього палацу, до всього, що він встиг зненавидіти після полону, вилилася в одному цьому слові.

— Я не затримаюся довше, ніж треба. Нам не потрібне королівське весілля, брате. Лиш церемонія в храмі та папери. Тижня вистачить на підготовку.

Торгнір не виказав ані подиву, ані незадоволення. Його спокій немов заглушав гарячкову енергію брата. Він трохи нахилив голову, задумливо глянув у мій бік.

— Це буде нечесно по відношенню до моєї невістки.

Він усміхнувся. Його усмішка була м'якою, але в ній я вловила щось більше, ніж простий жест ввічливості. Це було… передчуття гри. Він мав вигляд карткового шахрая, що вже має козир у рукаві, але ще не готовий показати його. Але масштаби були зовсім інші, Торгнір грав не на гроші чи обіцянки, а на долі людей та королівств.

Я відчула, як мені стає ніяково, хоч ще не знала, до чого він хилить.

Король знову перевів погляд на брата, і тепер його голос звучав привітніше, майже жартівливо:

— Ти ж не дозволиш, щоб єдиною весільною сукнею, яку запам'ятає твоя дружина, залишилася та, у якій вона виходила заміж за товстого ольдовійського герцога?

Асгейр не відповів одразу. Його щелепи напружилися, пальці ледь помітно здригнулися, а погляд опустився вниз. Я знала цей вираз — у ньому не було гніву, лише якась глибоко прихована ненависть до спогадів, які він не хотів підіймати на поверхню.

В цю мить відчула себе іграшкою. Тим самим козирем, який виклав на стіл король. Він зачепив Асгейра за живе. Нагадав, що я була чужою дружиною, хоч усі навколо знали, що той шлюб був лиш на папері. Але я не наважилася втрутитися у розмову братів.

Коли маршал заговорив, його голос був глухим, наче слова проходили крізь стиснуті зуби.

— Весільну сукню можуть пошити і за кілька днів.

Торгнір тихо розсміявся. У його голосі бриніла насмішка, але не зла — він просто отримував задоволення від цієї розмови.