1.6

Столиця зустріла нас шумом, людськими вигуками та розкішними будівлями. Високі мури, обтягнуті плющем, розступилися перед нами, і за ними відкрився інший світ — світ величі, багатства та безперервного руху. Вулиці, вимощені світлим каменем, вели до центральної площі, звідки вже виднівся палац із вежами, що здіймалися до самого неба. Над воротами майоріли королівські стяги, їхні кольори яскраво виблискували на сонці.

Місто вирувало. Люди зупинялися, щоб подивитися на загін, що входив у ворота. Вони знали, хто прибув. Ім'я Асгейра було їм знайоме не гірше, ніж ім'я їхнього короля. Білий Кат, воєначальник, що здобув перемогу над Ольдовією, наймолодший маршал у їхній історії — тепер він повертався до столиці, і ніхто не міг лишитися байдужим.

Чоловіки роздивлялися його з повагою. Дехто зривав головні убори, низько кланяючись, інші шепотілися між собою, оцінюючи його постать у сідлі. Юнаки вдивлялися захоплено, як у легенду, що зійшла зі сторінок воєнної хроніки. А жінки… їхні погляди були іншими. У них читався інтерес, подекуди відверте бажання, подекуди захоплення тим, хто стояв вище за них і ніколи не зверне увагу на натовп.

Під копитами коней глухо відлунювали бруківка й дерев'яні настили, що вели через торгові квартали. Тут, ближче до центру міста, будівлі були високими, стіни — ошатними, інколи розмальованими незнайомими мені орнаментами. Мідні куполи храмів виблискували на сонці, і від того місто здавалося ще яскравішим, живим.

Я вдивлялася у цей світ, що відкривався переді мною, намагаючись запам'ятати його у всіх деталях. Але серед усього пишного видовища щось змусило мене затримати погляд.

Людина на узбіччі — похилений старий, що сидів біля входу в одну з лавок. Його худе, виснажене обличчя було напівприховане каптуром, але я чітко побачила, як він затулив рота рукою і закашлявся. Глухий, хрипкий звук прорізав повітря. Він здригнувся всім тілом, наче цей кашель вихоплював з нього останні сили. Навколо ніхто не звертав уваги. Люди проходили повз, звиклі до того, що хворі й старі завжди були частиною вуличного життя. Але я відчула, як по моїй шкірі пробіг холодок.

А потім погляд кинувся вбік. Його привабив ледь помітний рух у тіні будинків. Щур хитнув лисим хвостом та зник у щілині, а скоріше відпустила щільну тканину, з-за якої виглядала у вікно. Більше я не дивилася на вулиці, але чомусь образ старого та щура до самого кінця мандрівки тримався перед моїм поглядом.

Карета не зупинялася. Загін рухався вперед.

Коли ми досягли головної площі, нас уже чекали. Вартові у блискучих латах шикувалися у два ряди вздовж широких сходів, що вели до королівського палацу. Під арками палацу стояли люди у темних шатах — придворні, сановники, можливо, хтось із вельмож, які прийшли подивитися на прибуття того, кого одні вважали героєм, а інші — лише вірним псом свого короля.

Повітря було наповнене очікуванням. Столиця здавалася величною і спокійною, але я відчувала щось приховане під цією поверхнею. Щось, що не хотіло відкриватися одразу, але вже було тут, поруч, розчинене у гомоні міста, у схвильованих поглядах, у кашлі старого, який, можливо, був не таким уже й випадковим.