1.4

Час ніби розмивався у нескінченних днях дороги. Ми їхали повільно, змінюючи коней у рідкісних заїжджих дворах, залишаючи позаду холодну, сувору красу північних земель. Валуа лишалося за нами, з його кам'яними замками, видами засніжених гір та вітрами, що здавалося, хотіли втримати нас.

Тракт тягнувся на південь, і світ поступово змінювався. Суворі, темні ліси півночі залишилися позаду, поступаючись місцем світлішим, мішаним, а потім і взагалі змінилися лісостепом.

Дорогою ми минали багато сіл, і кожне з них мало свій характер. Одне затишно тулилося до підніжжя пагорба, його солом’яні стріхи виблискували на сонці, мов золото. Інше розтягнулося вздовж річки, чиї спокійні води віддзеркалювали блакитне небо, і маленькі дерев’яні човни погойдувалися біля берега. Кожне село ніби було частиною одного великого полотна, але водночас мало свою унікальну деталь.

Люди зустрічали нас із цікавістю. На Асгейра та його воїнів часто задивлялися дівчата. Вони зупинялися і проводжали їх поглядами, іноді хихикаючи й поправляючи коси. Місцеві чоловіки кивали з повагою, а деколи — з ледь помітним острахом. Їхні очі швидко ковзали по зброї та обладунках, наче оцінювали загрозу. Юнаки ж дивилися на вершників із захопленням, яке важко було приховати. Для них це були герої, приклад для наслідування, уособлення сили й відваги.

Проте до мене погляди мілаїрців були зовсім іншими. Напружені, підозрілі, наче вони якимось чином відчували у мені чужинку. Я бачила, як жінки заганяли до хат дітей, мовби моя присутність могла становити для них небезпеку. Я чула схвильовані голоси, але слів не могла розібрати. Можливо, це були лише домисли, але такі погляди залишали по собі неприємний слід.

В одному з таких сіл, що розкинулося на узбіччі дороги, нас зустрів гул голосів. На головній площі зібрався натовп. Люди стояли навколо воза, на якому лежало тіло, прикрите тканиною. З-під країв полотна виднілися оголені стопи, бліді й нерухомі, мов зів'ялі квіти. Атмосфера була гнітючою, мов у переддень грози, і навіть коні під вершниками нервово перебирали копитами.

Я сиділа у кареті, злегка відсунувши тканину, і вдивлялася у тривожний натовп. Голоси людей були приглушеними, ніби вони самі боялися слів, які вимовляли. Важке повітря несло запах диму від вогнища, але я відчувала ще щось — легкий, солодкуватий сморід, що затьмарював усе довкола.

Асгейр, який їхав верхи попереду, жестом зупинив наш загін. Один із його солдатів спішився й рушив до мешканців, а коли повернувся, його обличчя було блідим і напруженим.

Асгейр слухав уважно, нахилившись ближче до воїна. Той коротко й швидко говорив, раз у раз кидаючи погляди на віз і натовп позаду. Зрештою, Асгейр випрямився, його лице залишалося непроникним, але я бачила, як пальці міцніше стиснули поводи коня.

Я відсунула шторку, зустрічаючи його погляд, коли він під'їхав до моєї карети.

— Якась хвороба, — коротко сказав він, його голос був твердим і спокійним. — Кілька людей померли, але вони не впевнені, що це таке. Не будемо зупинятися тут.

Я кивнула, хоч відчуття тривоги затрималося важким тягарем у грудях. Опустивши шторку, лишила собі щілину і все ж продовжувала нишком спостерігати за натовпом. Біля воза стояла жінка з дитиною, яку вона міцно притискала до грудей, ніби це був її захист від усього світу. Поруч похитувався старий із похиленою головою — його худе тіло ледве трималося на ногах. Обличчя селян були виснаженими, а в очах панував той особливий страх, який з’являється, коли перед людиною постає щось невідоме й неконтрольоване.

Загін рушив уперед, і карета хитнулася, слідуючи за вершниками. Я відкинулася на спинку сидіння, намагаючись відігнати від себе гнітючі думки, але образ цього воза, прикритого тканиною, ще довго залишався перед очима.

Далі на південь долини стали ширшими, сонце гріло сильніше, і зелене море трав, що стелилося під ногами коней, здавалося казковим втіленням сну. Але разом із цим світлом прийшла і тривога. На горизонті, далеко від дороги, піднявся стовп густого чорного диму. Він стояв, мов чорна стріла, встромлена в небо. Ніхто нічого не сказав, але всі зрозуміли, що сталося. Десь там спалили село.

Місто, до якого ми дісталися перед заходом сонця, було набагато більшим за села, що ми минали раніше. Його вузькі вулички вилися між тісно розташованими будинками з високими черепичними дахами, а на перехрестях стояли кам’яні ліхтарі, у яких уже почали запалювати вогні. На ринку, який ми минули, ще жевріло життя, але вже втомлене та мляве.

До столиці залишалося не так далеко. Вершники могли б дістатися туди за кілька днів, але карета сповільнювала наш рух. Я знала, що довга дорога виснажувала не лише коней, а й чоловіків, але їхати верхи я просто не витримала б.

Ми зупинилися у замку місцевого барона, що підносився на пагорбі, звідки відкривався вид на все місто. Замок був скромний, але міцний, із товстими кам’яними стінами, вузькими вікнами-бійницями й глибокими ровами. Господаря не було вдома, але варто було лише назвати ім’я Асгейра, як нас негайно впустили. Кожен тут знав третього принца Мілаїри, і жодна охорона не посміла б зачинити перед ним двері.

Асгейр і Назаріо сперечалися у залі. Їхні голоси час від часу підвищувалися, але я не втручалася, розуміючи, що не зможу відповісти на питання констебля та не можу й знайти слова підтримки чоловіка. Вони говорили про хворобу, яку ми бачили в селах. Назаріо був насторожений, але Асгейр переконував, що, якщо про це нічого не сказав Торгнір, значить, нічого страшного не відбувається.

Я стояла біля вікна, дослухаючись до їхньої розмови, але погляд спрямувала у темряву за вікном. На вулиці, поблизу канави, ворушилися великі пацюки. Вони копирсалися у смітті, зникали у темряві та знову з’являлися в ореолі жовтого мерехтливого світла ліхтаря. Я спостерігала за ними, відчуваючи, як неприємне передчуття обвиває мене, мов холодний шовк.

Здається щури переслідували мене. Не лише тут, у канаві цього міста, а й у минулому. Скоріш за все, чекають і десь у майбутньому.