1.3

У кабінет зазирало сонце, надто яскраве для північних земель. Грайливе проміння, то щезало, то знову з'являлося, підвладне руху хмар. Воно лягало на папери, освітлювало чорнила, якими були написані звіти, прохання, накази, потім ковзало по темному дереву підлоги та забиралося на книжкові стелажі, зроблені у формі великого дерева, що застигло у часі та у стіні цього палацу.

Я сиділа за столом, намагаючись упорядкувати думки серед безлічі карт і листів. Двері прочинилися, і мого слуху торкнулися легкі кроки Альби. Вона принесла чай і поставила поруч з моєю рукою срібну тацю.

— Леді, вам слід трохи відпочити, — сказала вона, і в її голосі прозвучала звична турбота.

— Дякую, Альбо, — відповіла я, беручи чашку. Її тепло трохи заспокоювало, але думки про майбутню поїздку не полишали мене.

Не минуло й хвилини, як у кабінет увійшов Назаріо. Його настрій був помітний одразу, без зайвих слів. Насуплені брови промовляли краще вуст, я повернула чашку на блюдце, навіть не зробивши ковтка, і приготувалася слухати. Назаріо схрестив руки на грудях і насуплено поглянув на мене.

— Я не думаю, що це хороша ідея, — почав він з порога. — Ви все ж вирішили спробувати поїхати в столицю знову? Леді, це просто безумство!

Я видихнула, намагаючись не дратуватися. Назаріо завжди був обережним, іноді навіть занадто, але я знала, що він керується лише бажанням захистити мене.

— Цього разу я впевнена, що Оттавіо мертвий, — відповіла я, піднявши на нього погляд. — А з нами буде Асгейр.

— Оттавіо мертвий, — повторив Назаріо з відтінком недовіри. — Але у столиці зараз неспокійно. Сам король про це казав. Там може бути спроба захопити трон.

Я кинула погляд на вікно. Мені самій було трохи моторошно, але вже не так, як раніше. Здавалося, що досвід з полоном мав би змусити мене закритися у палаці та не сунути назовні носа, але щось пішло не так. Щось у мені зламалося і зрослося наново, тепер мандрівка до незнайомої мені столиці Мілаїри викликала нервування, але не крижаний жах.

До того ж було дещо, що турбувало мене більше.

— У тому випадку, якщо спроба перейде у дію і закінчиться перемогою змовників, нам буде набагато важче, — сказала я твердо, знову повертаючись до констебля. — Якщо ми залишимо короля сам на сам із цим хаосом, це лише посилить нашу вразливість.

Альба, яка досі мовчала, подивилася на мене зі щирою тривогою.

— Я все одно дуже переживаю, пані, — пробурмотіла вона. Її руки злегка стиснулися на подолі сукні. — У столиці зараз небезпечно.

— Усе буде добре, Альбо, — я намагалася сказати це впевнено, хоча всередині мене залишався сумнів. — Я їду не сама. Асгейр і Назаріо будуть поруч.

Я обвела поглядом кабінет. У ньому залишилися ще справи, які потрібно було завершити до від’їзду. Але зараз я хотіла лише переконати їх, що це правильний вибір. Зрештою, я повинна була захистити і нашу безпеку, і нашу честь.

— Чи можу я поїхати з вами? — Альба схилилася у поклоні переді мною. Я розгублено оглянула її темноволосу голову. За моїм планом вона мала б лишитися тут, що в першу чергу наглядати за Коррадо, але Альба наче прочитала мої думки і швидко додала: — За вашим сином наглянуть Ромілда та Фіна, вони дуже добре з ним ладнають. Обидві відповідальні та вірні мені.

Підтиснувши губи, я з сумнівом глянула на Назаріо. Він дивився на дружину задумливо, потім перевів погляд на мене та повільно опустив повіки. Тоді я зітхнула:

— Добре, Альбо.

Жінка вклонилася ще нижче, потім кивнула до Назаріо і швидко вийшла у коридор. Після того я за нею зачинилися двері, Назаріо пройшов вперед та сів у крісло навпроти мене, схрестивши руки на грудях, і його погляд став ще гострішим.

— Добре, припустимо, ви маєте рацію, леді, — почав він. — Але що буде з Валуа, якщо ми всі вирушимо в столицю? Тут теж є проблеми. Ми займаємося відновленням міста після війни з Дастаною, і ще не всі гарнізони укомплектовані. Хіба можемо ми залишити все на такому хиткому ґрунті?

Я опустила погляд, обхопивши чашку руками, щоб трохи заспокоїти себе.

— Ми залишимо Валуа в руках тих, кому можемо довіряти, — відповіла я. — Барон Тарек обіцяв наглядати за кордонами. Його люди вже зайняли пости на півдні. А у самому Вомон-ле-Тіссені залишаться наші. Крім того, у столиці неспокійно, якщо ситуація загостриться, хвилі цього хаосу все одно докотяться і до нас.

Назаріо підняв брову:

— Ви вважаєте, що змовники, якщо вони існують, мають настільки довгі руки?

Я кивнула.

— Змовники не зупиняться на одному королі, Назаріо. Якщо вони захоплять владу, то захочуть зміцнити свої позиції. Ми могли б розраховувати на мирне вирішення питання, якби не одне "але"... Я дружина Асгейра Гунара, третього принца Мілаїри. Білого Ката, якого точно не захочуть лишити живим.

Він коротко видихнув, і його обличчя напружилося.

— І що ви пропонуєте? Їхати та стати частиною цього хаосу?

Я зустріла його погляд.

— Я пропоную поїхати і зрозуміти, що відбувається. Ми не можемо дозволити собі залишатися осторонь, коли під загрозою стабільність нашого життя.

— А якщо ми там опинимося в пастці? — запитав Назаріо, нахиляючись ближче. — Ви, Альба, наші люди — у чужому місті, де ми будемо чужинцями чи взагалі станемо ворогами?

Я відклала чашку й стиснула кулаки.

— Саме тому ми й маємо діяти обережно. Ми не будемо довіряти нікому, окрім наших. Але залишатися тут і чекати, поки біда прийде до наших дверей, ще більша помилка.

Назаріо дивився на мене довго і важко, потім похитав головою.

— Ви вперта, як завжди, леді, — пробурчав він. — Добре. Але не кажіть потім, що я вас не попереджав.

Його голос звучав суворо, але я знала, що за цим стоїть турбота. Він знову підвівся, розправив плечі й подивився на мене.

— Коли вирушаємо?

— За два тижні, — відповіла я. — Усе має бути готово до того часу.

Він кивнув і вийшов із кабінету, залишивши мене в тиші. Я подивилася на мапи й документи на столі, відчуваючи легке хвилювання в грудях. Рішення було прийнято, і шляху назад уже не було.