1.2

— Сандро, — повторив Асгейр спокійно, але наполегливо. — Що сталося?

Я зітхнула, борючись із хвилею сорому, яка підступила до горла. Зізнатися було важко, але ще важче було тримати все в собі.

— Я не хочу, щоб ти йшов до інших, — тихо вимовила, уникаючи його погляду.

Його здивування було майже фізично відчутним. Асгейр мовчки відступив до крісла, що стояло неподалік, і повільно опустився у нього.

— Із чого ти це взяла? — запитав він, розгублено розглядаючи мене.

Я повністю відвернулася, відчуваючи, як щоки палають. Кусаючи губи, я шукала слова, які б змогли правдоподібно пояснити мої побоювання, але вони не приходили. Моє мовчання, здається, лише підсилювало його цікавість.

— Поясни, Сандро, — його голос став м’якшим, але все ще вимагав відповіді.

— Служниці задивляються на тебе, — сказала я, нарешті зізнавшись, і знову відчула, як сором стискає груди. І не тільки він. Було і ще одне почуття, воно здавалося чорною гниллю, що заповзала у душу і розквітала там потворними колючими лозами. Сама собі від цього почуття я здавалася брудною. Ніколи не думала, що зможу ревнувати чоловіка. Адже для цього треба вважати його своїм, а як могла ольдовійка так свавільно міркувати?

Асгейр спершу мовчав. Я скосила на нього очі, коли він усміхнувся, і в його погляді з’явилася легка глузливість.

— Ну і що з того? — запитав він, трохи нахиливши голову. — На мене завжди дивилися у цьому замку. І зараз не стало менше зляканих поглядів. Хіба це новина?

Цей його тон змусив мене рвучко розвернутися. Я пройшла до вікна та вперлась долонями в холодне підвіконня. Темрява за вікном приховувала більшість деталей, але я все ж розрізняла башти фортеці, що мовчазно підносилися до неба.

— В Ольдовії так було заведено, — почала я, намагаючись зібрати свої думки в єдине ціле. — Жінка не могла суперечити чоловікові, не могла не пускати його у свої покої. А тепер ми посварилися, і я боюся, що тебе зацікавить інша жінка. Вони знають що ти не ходиш до мене, а це означає, що одна з них може спробувати отримати привілеї, привернувши твою увагу.

У кімнаті запанувала тиша. Я чекала, що він скаже хоч щось, але жодного звуку не почула. Повернувшись, побачила, що Асгейр задумливо дивився на мене. Його обличчя залишалося спокійним.

Він зітхнув і похитав головою.

— І ти думаєш, що я проміняю жінку, яку обрав сам, на якусь іншу тільки через те, що три ночі провів у інших покоях? — запитав він рівним голосом, ніби це була одна зі світських тем, які можна обговорювати з будь-ким.

Я знову поглянула у вікно. Тепер темні обриси фортеці здавалися ще похмурішими. У повітрі висіла напруга, від якої стискалися плечі.

— Яка різниця? — промовила я нарешті, не відводячи погляду від темряви. — Вони такі ж жінки, як і я. Не пущу я, пустять вони.

Я почула, як Асгейр різко піднявся з місця. Відлуння його важких кроків наповнило кімнату. Я обернулася, стежачи, як він стрімко наближається до мене. Його постать здавалася ще більшою в напівтемряві, а в очах блищала рішучість.

Асгейр зупинився прямо переді мною, і я відчула, як повітря між нами наповнилося напругою. Його голос прозвучав твердо, з нотками невдоволення:

— Є різниця.

Його слова різали, наче клинок, і я одразу зрозуміла, що зачепила щось важливе. Але, наперекір цьому, знайшла сміливість підняти очі й зустріти його погляд.

— Я обрав свою жінку, — продовжив він, дивлячись мені прямо у вічі. — Ту, за якою готовий був піти хоч на край світу. Поклявся тобі у вірності, склавши меч до твоїх ніг, а зараз ти сумніваєшся у моїх словах?

Я розгубилася. Хотіла відповісти, виправдатися, але мій голос звучав надто тихо і невпевнено:

— Ні, Асгейре, я не...

Він перебив мене, схилившись ще ближче, так, що його обличчя виявилося на відстані подиху.

— Сандро, я твій чоловік. Не тварина, яка кидається на кожну, хто носить спідницю. Не дурний баран, якого можна поманити за собою. Я бажаю тебе. І за твоєю згодою. А зараз я прийшов поговорити.

Його слова, хоч і були різкими, змусили моє серце стискатися й розкриватися водночас. Ми довгі секунди дивилися одне одному в очі, а тоді він відхилився, його постава змінилася. Асгейр повільно відступив і, схрестивши руки на грудях, повернувся до крісла. Важко опустився у нього, і голос став спокійнішим:

— Я ж казав, що тепер ти не ольдовійка. Ти світла леді Мілаїри, моя дружина. Тепер у тебе є право голосу, і навіть право відмовити чоловікові. Я хочу продовжити розмову, яку ми так і не завершили.

Я відчула, як моє обличчя повільно розгладжується від напруги. Погляд ковзнув униз, і рука механічно провела по нічній сорочці, розгладжуючи її тканину. Зрештою, наважившись, підійшла до ліжка і сіла напроти нього.

— Вже пів року пройшло відтоді, коли Торгнір написав про свої підозри та попросив приїхати, — почала я, вибираючи слова обережно. — Ти все ще ігноруєш свого короля. Чи не варто хоча б відповісти листом?

Я вдивлялася в обличчя Асгейра, намагаючись зрозуміти, що він відчуває. Його сірі очі стали похмурими, а губи стиснулися в тонку лінію. Мені залишалося лише чекати його відповіді.

Асгейр похитав головою, і його голос став холоднішим, ніж зазвичай:

— Я більше не принц Мілаїри. Війни скінчилися, і я тепер не маршал. У мене є Валуа та Вомон-ле-Тіссен. Я хочу, щоб мені просто дали спокій.

Його слова лунали твердо, але я відчула у них приховану втому. Він ніби намагався переконати не лише мене, але й самого себе.

— Асгейре, — почала я, намагаючись знайти потрібні слова. — Торгнір — король Мілаїри. Якщо він має рацію, і хтось намагається скинути його з трону, то це зачепить не лише його. Це стосуватиметься і нас із тобою. Ми також опинимося в небезпеці.

Асгейр мовчав. Його погляд був спрямований убік, на щось, чого я не могла побачити. Напруга у кімнаті зростала, але я знала, що не можу зупинитися зараз.