Пролог

Мої ноги палали, наче їх обвили залізні пута, а черевики натерли ступні, і кожен крок був випробуванням. Каптур мого плаща прикривав обличчя, приховуючи його від чужих поглядів. Я йшла вздовж земляної дороги між дерев’яними будинками, що тулилися один до одного. Серед них траплялися поодинокі кам’яні споруди, але більшість зводили з грубих дощок. На узбіччі лежали купи гілля й сміття, а повітря було важким від запаху вогкості та диму.

Таверна була моєю єдиною надією. Вона стояла наприкінці вулиці. Вивіска з облупленою фарбою ледь трималася на іржавих петлях. Звідти долинав гул голосів, запах перегару та дим, що змішувався з ароматом мокрої деревини.

Двері важко рипнули, коли я штовхнула їх, заходячи всередину. Тут було похмуро і тісно. Стіни темніли від сажі, а низька стеля, підперта дерев’яними балками, нависала над головою, створюючи відчуття пастки. У приміщенні пахло дешевим вином, потом і застояним повітрям. Чоловіки за столами притихли, коли я з’явилася. Їхні погляди ковзнули в мій бік, затримались на каптурі, але вони швидко відвернулися, мов не хотіли вплутуватись у чужі справи.

Я попрямувала до стійки. За нею стояв власник — кремезний чоловік із грубим обличчям. Він спирався на стійку, навіть не намагаючись приховати байдужість.

— Мені потрібна кімната, — прохрипіла я, пересилюючи втому.

Він ліниво підняв очі, провів ними по моєму пошарпаному одягу й сплюнув собі під ноги.

— У тебе хоч гроші є, жебрачко?

Його слова були сповнені зневаги. Я відчула, як кров приливає до обличчя, але промовчала. На мить я завагалася. Усередині мене боролися гідність і необхідність. Зрештою, я витягнула з кишені плаща перстень і поклала його на стійку.

Чоловік підняв його, і в очах спалахнула підозра. Він обережно роздивився прикрасу, наче це могла бути пастка.

— У кого ти його вкрала? — зневажливо пробурмотів він.

Я не відвела погляду, стискаючи зуби, щоб стримати гнів. На себе і на долю, яка не втомлювалася підкидати мені все нові та нові випробування.

— Тому, в кого я його "вкрала", вже все одно, — відповіла я так холодно, як тільки могла. — Кімната і вода. Цього достатньо.

Власник мовчав ще мить, потім сховав перстень у засмальцьовану кишеню свого фартуха і  кивнув у бік сходів, виклавши на стільницю великий ключ.

— Третя зліва. Гарячої води не буде, — додав він через плече. — Хіба що холодна.

— Хай буде, — коротко погодилася я і, кульгаючи, рушила до сходів. Відчувала на собі важкі погляди, але цього разу вже не оберталася. Мені вистачало сил лише на одне — дістатися кімнати та не впасти дорогою.

На другому поверсі було тихо, але темрява, яку не розганяли навіть поодинокі лампи, тиснула на плечі. Сходинки скрипіли під ногами, кожен звук віддавався луною в порожньому коридорі. Швидко знайшла необхідну кімнату. Дерев’яні двері виглядали так, ніби їх давно не ремонтували: пофарбування лущилося, ручка ледве трималася на місці.

Я відчинила їх і зробила крок усередину. Невелика кімната зустріла мене запахом затхлого дерева і старої тканини. Єдине вузьке вікно було щільно закрите, а в кутку стояло ліжко з грубою ковдрою, яка бачила кращі часи.

Я зачинила двері, притулилася до них спиною і видихнула. На мить я дозволила собі розслабитися, відчувши, як напруга повільно сходить з плечей. Але поки що не знімала плащ.

Вода. Спочатку вода.

Я опустилася на край ліжка, боязко присівши так, щоб ледь торкатися матраца. Здавалося, що він міг кишіти клопами, і навіть ця думка змушувала мене напружуватися. Кілька хвилин минули у тиші, яку порушував лише шепіт вітру за вікном.

Двері відчинилися раптово, і я одразу обернулася. На порозі стояв хлопчина. В нього були широкі плечі й сильне тіло, але грубий і дурнуватий вираз обличчя. У руках він тримав баддю з водою, яка одразу зайняла більшу частину невеликої кімнати.

— Ось вода, пані, — пробурмотів він, не дивлячись прямо на мене. Я здригнулася від такого звернення і ще більше зсутулилася. — Треба ще щось?

— Ні, дякую.

Він знизав плечима й повільно вийшов. Я відразу піднялася, замкнувши двері на засув. Лише тоді дозволила собі видихнути й осісти на підлогу. Скинула каптур, і сірі сплутані пасма розсипалися по плечах.

Останні сили залишили мене раптово. Я підповзла до води, відчуваючи, як внизу живота починає тиснути і різати, наче ножем. Від болю зірвалося хрипке дихання. Я притиснула руку до рота, кусаючи її, щоб не закричати.

Коли погляд впав на тканину штанів, я завмерла. Темна пляма почала розпливатися по тканині, просочуючи її та набухаючи кількома багряними краплинами, що зірвалися і впали на гнилі дошки. Мої руки затремтіли, а біль ставав дедалі нестерпнішим.

Ні! Тільки не це!