Розділ 2

Міра : 

Тіні наступали мовчки. Жодного гарчання, жодного подиху — лише шурхіт попелу по снігу. Я відчула, як моє серце калатає в ритмі дикого барабана. Це був не страх, а той самий «мисливський азарт», про який завжди розповідала мама Еріка.

— Лео, вони не мають запаху! — вигукнула я, відстрибуючи від довгої кістлявої руки, що мало не зачепила моє обличчя. — Як битися з тим, чого немає в природі?

— Бий по самій суті, Міро! — Лео різко викинув руку вперед, і хвиля абсолютного холоду перетворила повітря перед ним на стіну крижаних шипів.

Одна з Тіней натрапила на шип, і замість крові з її грудей повалив густий чорний дим. Вона видала звук, схожий на тріск сухого дерева, і розвіялася. Але на її місце тут же стали дві нові.

Я зрозуміла: звичайна фізична сила тут не допоможе. Потрібно поєднати те, що дали мені батьки. Я заплющила очі на частку секунди, закликаючи силу «Протектора Сердець» — ту саму доброту, що стає люттю, коли захищаєш дім.

Мої пазурі спалахнули не просто блакитним, а яскравим білим світлом. Я крутнулася на місці, перетворюючись на вогняний вихор (тільки замість вогню була чиста енергія лісу). Кожен мій удар залишав у повітрі сяючий слід. Тіні відступали, вони боялися цього світла.

— Так ось у чому ваш секрет! — я хижо посміхнулася, відчуваючи, як рись усередині мене торжествує.

Лео : 

Міра була занадто імпульсивною, але її світло справді працювало. Я ж діяв інакше. Як і тато Марко, я знав, що лід — це не лише зброя, а й контроль. Я зосередився, відчуваючи кожну сніжинку на галявині.

— Замри, — прошепотів я.

Земля здригнулася. Величезні брили льоду вирвалися з-під снігу, створюючи навколо нас із Мірою замкнене коло. Тіні опинилися в пастці. Вони кидалися на крижані стіни, але магія барса тримала міцно.

— Міро, зараз! Добий їх своїм світлом, поки я тримаю периметр!

Сестра не змусила себе чекати. Вона підстрибнула високо вгору, відштовхнувшись від моєї крижаної стіни. У повітрі вона здавалася справжньою богинею полювання. Яскравий спалах засліпив усе навколо, і коли я знову зміг бачити, на галявині не залишилося нічого, крім нас двоє та чотирьох переляканих вовків-найманців, які втиснулися в сніг біля розбитої глушилки.

Міра : 

Я приземлилася на чотири лапи, важко дихаючи. Світло поступово згасало, лишаючи приємне поколювання в пальцях. Я знову обернулася на дівчину, поправляючи розпатлане волосся.

— Ну що, «гості»? — я підійшла до головного вовка, чиє пошматоване вухо тепер було вкрите інеєм. — Тіні вам не допомогли. Хто вони такі? Хто дав вам цю силу?

Вовк тремтів. Його впевненість зникла разом із попільними істотами.

— Це... це було лише попередження, — прохрипів він. — Той, хто стоїть за ними, знає про силу вашого роду все. Він прийде за кожним магічним джерелом, яке ви захищаєте.

Я відчула, як крига в моїй крові перетворюється на киплячу лаву. Погрожувати моєму дому та нашій магії? Це була їхня остання помилка.

— Лео, веди їх у підвал офісу, — мій голос став холодним і спокійним, як у тата. — Я йду до  кордону. Мені треба перевірити все . 

Лео лише кивнув, збираючи вовків своєю магією льоду. Я бігла крізь ліс, і в моїй голові крутилася лише одна думка: ми — Протектори. І той, хто вирішив на нас полювати, скоро зрозуміє, що він сам став здобиччю.