Розділ 32 Ще одна кружка

Є речі, які звучать несерйозно.

Поки не доходить до справи.

Кружки були саме такими.

Бо виявилось:

купити дуже гарну кружку — майже неможливо.

Вони ходили вже третю годину.

Каель пропонував усе підряд.

Еліна відмовлялась.

— Ця занадто правильна.

— А ця?

— Вона виглядає так, ніби засуджує мене.

— Це не кружка. Це відро.

Каель мовчки поставив відро назад.

Вони зайшли в маленький магазин.

Там пахло деревом.

Чаєм.

І трохи пилом.

На полицях стояли кружки.

Різні.

Без наборів.

Без правил.

Еліна ходила між ними.

І раптом побачила.

Маленька.

Світла.

Нерівна.

З ручкою трохи набік.

І написом:

Не поспішай. Гаряче.

Вона взяла її.

Подивилась.

І зрозуміла.

Оця.

Каель глянув.

Кивнув.

— Це дуже твоя кружка.

Еліна усміхнулась.

Взяла.

І вже хотіла йти.

А потім…

зупинилась.

Подивилась на полиці.

І чомусь не пішла.

Каель глянув.

— Що? 

Вона мовчала.

Пройшла далі.

І взяла ще одну.

Темно-синю.

Просту.

Усередині дрібними літерами напис:

Можна видихнути.

Вона дивилась.

Довго.

Каель не питав.

І це було добре.

Потім дуже спокійно сказав:

— Для кого?

Тиша.

Еліна опустила очі.

І раптом зрозуміла.

Вона знала.

Весь цей час знала.

І тихо відповіла:

— Для мами.

Тиша.

Вона усміхнулась трохи винувато.

Подивилась на кружку.

— А зараз думаю…

може вона просто давно не мала своєї.

Каель мовчав.

Потім дуже тихо сказав:

— Це не дивно.

Вона подивилась.

Він усміхнувся.

— Люди часто починають дбати про інших після того, як повертаються до себе.

Тиша.

Еліна нічого не сказала.

Бо це прозвучало занадто близько.

Вони купили дві кружки.

І вже виходили.

Коли продавчиня сказала:

— Зачекайте.

Вони обернулись.

Вона тримала третю кружку.

Маленьку.

Білу.

На дні напис:

Для гостя.

Продавчиня усміхнулась.

— Її зазвичай ніхто не бере.

Тиша.

Еліна дивилась.

Каель теж.

Продавчиня знизала плечима.

— Але мені здається, вона має бути не сама.

Тиша.

Еліна взяла кружку.

І чомусь не поставила назад.

Увечері вони сиділи в приміщенні.

Порожньому.

На підлозі.

Пили чай.

Три кружки стояли поруч.

Еліна дивилась.

Каель теж.

Він спитав:

— Для кого третя?

Тиша.

Вона подумала.

І відповіла:

— Не знаю.

Подивилась на стіну.

На напис.

І усміхнулась.

— Для того, хто зайде і не буде знати, що все можна не одразу.

Тиша.

Каель кивнув.

І поставив третю кружку на підвіконня.

Наче вона там завжди була.

І раптом Еліна зрозуміла.

Усі ці коробки.

Листи.

Записки.

Каруселі.

Не були про пам’ять.

Вони були про місце.

Яке хтось залишає іншому.

Не щоб врятувати.

А щоб той міг трохи перепочити.

Вона подивилась на кружки.

І тихо сказала:

— Думаєш, сюди хтось прийде?

Каель подумав.

Потім усміхнувся.

— Думаю…

одна людина вже прийшла.

Вона не відповіла.

Бо зрозуміла.

Він не про себе.

І не про гостей.

Він про неї.

І цього було достатньо.