Розділ 31 Історія напису на стіні

Вони ще три дні робили вигляд, що думають.
Дуже відповідально.
Створили таблицю.
Плюси.
Мінуси.
Ризики.
Гроші.
Час.
Потім Каель чесно сказав:
—
— Ми ж уже вирішили.
—
Еліна подивилась.
—
— Коли?
—
Він подумав.
І відповів:
—
— Десь між коробкою під каруселлю і холодильником для морозива.
—
І вона засміялась.
Бо це було правда.
Того дня вони приїхали підписувати договір.
Власниця приміщення була старшою жінкою.
Невисока.
У светрі.
З таким виглядом, ніби її вже давно нічим не здивуєш.
Вона відкрила двері.
Подивилась на них.
І сказала:
—
— Ви ті двоє?
—
Тиша.
Еліна кліпнула.
—
— Які?
—
Жінка подумала.
—
— Ті, що довго стояли й дивились на стіну.
—
Тиша.
Каель кивнув.
—
— Це були ми.
—
Вона сказала:
—
— Добре.
Тоді заходьте.
—
Усередині вона дістала папери.
Щось пояснювала.
А потім раптом сказала:
—
— Ви напис не зафарбовуйте.
—
Тиша.
Еліна й Каель переглянулись.
Жінка підняла очі.
—
— Знаю цей погляд.
Усі питають.
—
Вона сіла.
Подумала.
І сказала:
—
— Це написала моя донька.
—
Тиша.
Еліна мовчала.
Жінка усміхнулась.
—
— Дуже давно.
—
Пауза.
—
— Це мало бути її місце.
—
У кімнаті стало тихо.
Жінка говорила спокійно.
Наче давно перестала берегти історію гострими руками.
—
— Вона мріяла відкрити тут щось своє.
То пекарню.
То книгарню.
То ще щось.
Постійно змінювала ідеї.
—
Усміхнулась.
—
— Казала, що спочатку треба стати кимось.
Потім відкривати.
—
Тиша.
—
— Одного дня прийшла.
Написала це на стіні.
І сказала:
«Можна пізніше. Але приходь.»
—
Жінка подивилась на напис.
І дуже тихо додала:
—
— А потім поїхала.
—
Тиша.
Каель обережно спитав:
—
— І?
—
Жінка усміхнулась.
Трохи сумно.
—
— І не відкрила нічого.
—
Еліна мовчала.
Жінка подивилась на них.
І раптом сказала:
—
— Але знаєте що?
—
Усміхнулась.
—
— Вона добре жила.
—
Тиша.
—
— Спочатку я думала — шкода.
А потім зрозуміла.
Напис був не про це місце.
—
Пауза.
—
— Він був для неї.
—
Еліна дивилась.
Жінка простягнула ключ.
І сказала:
—
— Тому якщо відкриєте тут щось своє…
не робіть це як доказ.
Робіть тому що хочеться.
—
Тиша.
Каель узяв ключ.
Подивився.
І дуже тихо сказав:
—
— Добре.
—
Жінка вже біля дверей обернулась.
І додала:
—
— До речі.
—
Вони глянули.
Вона усміхнулась.
—
— Донька тепер продає морозиво.
—
Тиша.
Еліна застигла.
—
— Що?
—
Жінка кивнула.
—
— Біля моря.
—
Пауза.
—
— Каже, люди біля морозива чесніші.
—
І вийшла.
Двері закрились.
Тиша.
Еліна стояла.
Каель теж.
Потім він дуже серйозно сказав:
—
— Це вже трохи підозріло.
—
Еліна засміялась.
Довго.
Потім подивилась на ключ.
На напис.
На порожню кімнату.
І тихо сказала:
—
— Знаєш що дивно?
—
Він глянув.
Вона усміхнулась.
—
— Я більше не думаю, що все має бути долею.
—
Пауза.
—
— І від цього все стало ще красивіше.
—
Каель кивнув.
Подивився навколо.
І сказав:
—
— Добре.
Тоді з чого почнемо?
—
Еліна подумала.
Усміхнулась.
І відповіла:
—
— З кружок.
—