Розділ 28 Дуже погана ідея (а значить — можливо, хороша)

Еліна дивилась на повідомлення.
І не відповідала.
Не тому що не хотіла.
А тому що вже знала цей тон.
Так пишуть люди, після яких або смішно.
Або доводиться жити з наслідками.
Телефон знову завібрував.
—
«Не смійся.»
Пауза.
—
«Але я думаю…»
Ще повідомлення.
—
«Може зробимо це?»
—
Еліна написала:
—
«Що саме?»
Відповідь прийшла одразу.
—
«Купимо морозиво.»
Пауза.
—
«І будемо один день продавати його в парку.»
—
Тиша.
Еліна дивилась.
Ще повідомлення.
—
«Не бізнес.»
—
І ще.
—
«Експеримент.»
Вона засміялась.
Написала:
—
«Навіщо?»
Довга пауза.
Потім:
—
«Не знаю.»
Пауза.
—
«Може тому що колись хтось залишив коробку під каруселлю.»
Ще пауза.
—
«І мені здається, треба іноді робити речі тільки тому, що вони не мають сенсу.»
—
Еліна сиділа.
І дивне відчуття піднімалось усередині.
Наче…
щось дуже знайоме.
Не спогад.
Стан.
Коли в дитинстві вигадуєш дурню.
І ще не знаєш, що не можна.
Вона відповіла:
—
«Добре.»
Пауза.
—
«Але тільки якщо буде дуже гарна кружка.»
—
Відповідь:
—
«Домовились.»
Через два дні вони стояли в парку.
З маленьким столиком.
Орендованим холодильником.
Табличкою.
Крива.
Намальована маркером.
На ній написано:
МОРОЗИВО І НЕПРОШЕНІ ПОРАДИ
Еліна дивилась.
—
— Це жахливо.
—
Каель дуже серйозно кивнув.
—
— Саме тому люди підходитимуть.
—
Перші пів години ніхто не підходив.
Потім підійшла дівчинка.
Подивилась.
І спитала:
—
— А які поради?
—
Каель подумав.
І сказав:
—
— Безкоштовні.
—
Дівчинка подумала.
Купила морозиво.
І спитала:
—
— Я виросту красивою?
—
Тиша.
Еліна глянула.
Каель теж.
Потім він серйозно сказав:
—
— Не знаю.
Але дуже бажаю, щоб тобі це не було головним питанням.
—
Дівчинка подумала.
Кивнула.
І пішла.
Еліна дивилась.
—
— Ти зараз що зробив?
—
Він знизав плечима.
—
— Не знаю.
—
І день пішов.
Підходили люди.
Хтось жартував.
Хтось реально питав.
Хлопець:
— Я правильно вибрав професію?
Жінка:
— А якщо я все зіпсувала?
Хтось:
— Як зрозуміти, що закохався?
І вони відповідали.
Не як мудрі люди.
Не як ті, хто все знає.
А як люди.
І раптом Еліна зрозуміла.
Це дуже схоже на ту жінку.
Не тому що вони стали нею.
Просто іноді достатньо трохи місця.
Щоб хтось видихнув.
Вже під вечір підійшов хлопчик.
Років сім.
Купив морозиво.
І спитав:
—
— А ким мені бути?
—
Тиша.
Еліна подивилась.
І раптом усміхнулась.
Сіла навпочіпки.
І сказала:
—
— А ким хочеш?
—
Він подумав.
І сказав:
—
— Не знаю.
—
Еліна кивнула.
—
— Тоді не поспішай.
—
Хлопчик подумав.
Потім дуже серйозно сказав:
—
— Добре.
А ви ким будете?
—
Тиша.
Еліна застигла.
Каель теж.
Хлопчик чекав.
І раптом вона зрозуміла.
Вперше.
Вона більше не відповіла б як раніше.
Не сказала б:
«Треба зрозуміти.»
Не сказала б:
«Побачимо.»
Вона усміхнулась.
І сказала:
—
— Думаю…
людиною, яка не боїться починати пізно.
—
Хлопчик кивнув.
Наче зрозумів.
І пішов.
Вечір опускався.
Морозиво майже закінчилось.
Каель сидів поруч.
І раптом сказав:
—
— До речі.
—
Вона глянула.
Він дивився вперед.
І тихо сказав:
—
— Це був не жарт.
—
Еліна мовчала.
Він усміхнувся.
—
— Я правда подумав…
може одного дня відкрити маленьке місце.
З морозивом.
І записками.
—
Тиша.
Еліна дивилась.
І чомусь у грудях стало дуже тихо.
Вона усміхнулась.
І сказала:
—
— Звучить як дуже погана ідея.
—
Він засміявся.
—
— Тобто?
—
Вона подивилась на нього.
І відповіла:
—
— Значить…
варто спробувати.