Розділ 26 Жінка, якої ніхто не пам’ятав

Наступного дня вони не планували нічого шукати.
Правда.
Еліна навіть сказала:
—
— Це вже звучить як початок дуже поганої ідеї.
—
Каель кивнув.
—
— Саме тому я взяв воду й зарядив телефон.
—
І вони все одно поїхали.
Не тому що вірили в диво.
Просто іноді залишається питання.
І воно не дає спокійно жити.
Парк був інший вдень.
Менш чарівний.
Більш звичайний.
Люди ходили.
Діти бігали.
Хтось фотографувався.
Ніхто не виглядав так, ніби знає щось про коробки під каруселями.
Вони підійшли до старої каруселі.
Та сама.
Закрита.
Тільки тепер вона виглядала менш особливою.
Наче вчора вони принесли сюди більше історії, ніж у ній було.
Еліна підійшла до невеликого кіоску.
Там сидів чоловік років шістдесяти.
Продавав воду.
Вона спитала:
—
— Вибачте… тут колись працювала жінка. Продавала морозиво.
—
Він підняв очі.
Подумав.
І сказав:
—
— Тут багато хто працював.
—
Еліна кивнула.
—
— Вона була давно.
—
Він подивився уважніше.
І раптом усміхнувся.
—
— Та, що завжди щось записувала?
—
Еліна й Каель переглянулись.
—
— Можливо.
—
Чоловік подумав.
Потім сказав:
—
— Дивна була.
—
Тиша.
—
— Казала, що люди забувають не те.
—
Еліна мовчала.
Він продовжив:
—
— Вона залишала записки.
Іноді людям.
Іноді просто під лавками.
—
Каель тихо спитав:
—
— А ви її знали?
—
Чоловік усміхнувся.
І відповів:
—
— Ні.
—
Тиша.
—
— Але вона завжди знала, хто за чим прийшов.
—
Еліна завмерла.
Він подивився кудись за їхні плечі.
І сказав:
—
— До речі.
Вона залишила дещо.
Сказала віддати, якщо колись прийдуть двоє.
Одна дуже дивиться навколо.
Другий робить вигляд, що не хвилюється.
—
Тиша.
Каель кліпнув.
—
— Це образливо точний опис.
—
Чоловік відкрив шухляду.
Дістав конверт.
Білий.
Без імен.
І простягнув.
Еліна взяла.
Серце чомусь билося тихо.
Вони відійшли.
Сіли на лавку.
Відкрили.
Усередині був лише один аркуш.
І фотографія.
На фото —
порожня лавка.
Підпис:
Тут ніхто не сидів. Але одного дня сяде.
Еліна розгорнула лист.
Там було написано:
Якщо ви це читаєте —
то або мені дуже пощастило.
Або люди все-таки іноді повертаються.
У мене для вас нічого важливого.
Тільки одна думка.
Не намагайтесь згадати все.
Ви не бібліотека.
Люди не для того живуть.
Згадайте тільки достатньо,
щоб любити себе вчорашніх.
Решту можна залишити.
Еліна мовчала.
Нижче ще було:
І ще.
Я знаю, що ви будете думати, хто я.
Не треба.
Я не казка.
Я просто колись теж когось чекала.
А потім зрозуміла —
якщо дуже довго дивитись на двері,
можна пропустити тих, хто вже прийшов.
І внизу.
Останній рядок.
До речі.
Під лавкою.
Еліна завмерла.
Подивилась.
Під лавкою було приклеєне щось маленьке.
Вона обережно відклеїла.
Папірець.
На ньому дитячим почерком:
Що хочеш робити коли виростеш?
І дві порожні лінії.
Еліна засміялась.
Тихо.
Подивилась на Каеля.
—
— Це пастка.
—
Він усміхнувся.
—
— Так.
—
Дістав ручку.
Написав.
І посунув їй.
Вона подивилась.
Там було:
Не чекати життя.
Вона мовчала.
Потім взяла ручку.
Подумала.
І написала нижче:
І, можливо, продавати морозиво.
Каель подивився.
І засміявся.
Вона теж.
А потім вони склали папірець назад.
І залишили під лавкою.
Не для когось.
Просто тому що не все треба забирати.