Розділ 25 Хтось прийшов раніше

Вони сиділи біля старої каруселі.
Карамелька була дивно нормальною.
Не магічною.
Не з дитинства.
Просто карамелькою.
І це чомусь робило все ще дивнішим.
Сонце вже спускалось.
Парк повільно порожнів.
Каель крутив у руках той малюнок.
Еліна дивилась на коробку.
Щось не давало спокою.
Не тривога.
Маленьке відчуття.
Наче слово стоїть на язиці.
Вона знову взяла записку.
Подивилась уважніше.
І раптом завмерла.
—
— Каелю.
—
Він підняв очі.
Вона простягнула папір.
—
— Це не мій почерк.
—
Тиша.
Він узяв.
Дивився довго.
Потім сказав:
—
— І не мій.
—
Вони мовчали.
Еліна перевернула малюнок.
На звороті було написано:
Літо. Рік…
І дата.
Каель завмер.
Подивився ще раз.
Ще.
І дуже тихо сказав:
—
— Ні.
—
Еліна глянула.
—
— Що?
—
Він дивився на дату.
І усміхнувся так дивно.
Наче не вірив.
—
— Ми тоді вже не спілкувались.
—
Тиша.
Еліна не зрозуміла.
Він підняв очі.
—
— Ця дата пізніша.
—
У грудях щось тихо клацнуло.
Вона подивилась на коробку.
Потім на нього.
—
— Тобто…
—
Він кивнув.
—
— Ми не могли це залишити.
—
Тиша.
Вітер пройшов між деревами.
Еліна дивилась на коробку.
І раптом помітила ще дещо.
На дні.
Щось тонке.
Складений клаптик.
Вона обережно дістала.
Розгорнула.
Усередині було написано:
Я не знала, чи ви прийдете.
Але якщо прийдете —
значить, усе нормально.
Еліна завмерла.
Під записом підпис.
Не мама.
Не Каель.
Лише:
Жінка з морозивом.
Тиша.
Каель кліпнув.
Подивився.
І раптом…
засміявся.
Спочатку тихо.
Потім голосніше.
Еліна дивилась.
—
— Що?
—
Він подивився на неї.
Очі здивовані.
І сказав:
—
— Я пам’ятаю.
—
Тиша.
Він усміхнувся.
—
— Того дня.
Коли ми не прийшли.
Я все-таки приїхав.
Пізно.
Дуже.
Думав, вас уже нема.
І біля входу сиділа жінка.
Продавала морозиво.
—
Еліна дивилась.
Він говорив повільно.
Наче діставав це не з пам’яті.
З глибини.
—
— Вона спитала:
«Ти когось шукаєш?»
Я сказав — так.
Вона спитала:
«І що зробиш, якщо не знайдеш?»
—
Тиша.
Каель усміхнувся.
—
— Я сказав дуже дурну річ.
—
Пауза.
—
— Що тоді буду чекати.
—
Він замовк.
Потім тихо додав:
—
— А вона сказала:
«Не треба. Люди не завжди повертаються туди. Але іноді повертаються собою.»
—
Тиша.
Еліна дивилась.
Каель задумався.
—
— І вона дала мені коробку.
—
Він завмер.
Потім тихо засміявся.
—
— Я забув.
Я реально забув.
—
Еліна дивилась.
—
— І що вона сказала?
—
Каель дивився вдалину.
І відповів:
—
— Сказала:
«Якщо колись зустрінеш дівчинку — віддай. Якщо не зустрінеш — залиш під третім конем.»
—
Тиша.
Еліна мовчала.
Потім дуже тихо сказала:
—
— Але ж…
вона не могла знати.
—
Каель усміхнувся.
Подивився на коробку.
І сказав:
—
— Думаю…
не знала.
—
Пауза.
—
— Думаю, вона просто не поспішала вирішувати за майбутнє.
—
Вони сиділи мовчки.
Сонце майже сіло.
Еліна дивилась на записку.
І раптом побачила внизу ще один рядок.
Дуже дрібний.
Ніби його не помічали.
Вона прочитала.
І завмерла.
Там було написано:
P.S. Якщо вона скаже, що хоче продавати морозиво — не смійтеся.
У грудях стало тихо.
Еліна усміхнулась.
Дуже повільно.
І прошепотіла:
—
— Я ж казала.
—
Каель подивився.
—
— Що?
—
Вона похитала головою.
І відповіла:
—
— Нічого.
Просто…
деякі речі пам’ятають нас довше, ніж ми їх.