Розділ 24 Атракціон, якого більше не було

Через три дні вони поїхали.
Не тому що так треба.
Не тому що це символічно.
Просто одного ранку Каель написав:
—
«Сьогодні?»
—
І Еліна відповіла:
—
«Сьогодні.»
—
Квиток лежав у кишені.
Трохи потертий.
Старий.
Без сенсу.
І все ж вони його взяли.
Дорога була довга.
Автобус.
Музика десь далеко.
Розмови про дурниці.
Про те, як дивно дорослішати.
Про те, що всі в дитинстві думали, ніби у двадцять чи тридцять люди вже все знають.
Каель сказав:
—
— Найбільше шахрайство дорослого життя.
—
Еліна засміялась.
І вони приїхали.
Парк був на місці.
Але не той.
Нові лавки.
Інші кольори.
Інший вхід.
Еліна подивилась на квиток.
Каель теж.
Вони мовчали.
Потім він сказав:
—
— Ну.
Схоже, ми таки запізнились.
—
Еліна усміхнулась.
—
— Або вони не вміють чекати.
—
Вони зайшли.
Гуляли.
Їли щось солодке.
Катались.
І було добре.
Не чарівно.
Просто добре.
А потім…
Еліна побачила.
У дальньому куті.
За деревами.
Стару карусель.
Закриту.
Не працювала.
Виглядала так, ніби її забули прибрати.
Вона зупинилась.
Каель теж глянув.
І завмер.
—
— Ні.
—
Еліна подивилась.
—
— Що?
—
Він дивився.
І тихо сказав:
—
— Саме сюди ми мали йти.
—
Тиша.
Вони підійшли ближче.
На старій касі висіла табличка:
Зачинено багато років тому.
Еліна усміхнулась.
—
— Оптимістично.
—
Каель мовчав.
І раптом сказав:
—
— Я пам’ятаю.
—
Вона глянула.
Він дивився не на карусель.
Кудись далі.
—
— Ти тоді дуже хотіла саме сюди.
І сказала…
—
Усміхнувся.
—
— «Якщо пропущу — потім буду стара.»
—
Еліна засміялась.
—
— Жахлива логіка.
—
Він кивнув.
—
— Так.
Але ти була дуже переконлива.
—
Тиша.
Вони стояли.
Потім Еліна дістала квиток.
Подивилась.
І раптом побачила.
На звороті.
Щось було написано.
Раніше цього не було.
Не почерк.
Не чорнило.
Наче простим олівцем.
Коротко.
Якщо прийдете — подивіться під третім конем.
Вона завмерла.
Подивилась.
Каель теж.
Тиша.
Він подивився на неї.
—
— Ти це бачила раніше?
—
Вона похитала головою.
Він усміхнувся.
—
— Добре.
Бо я вже почав думати, що ми знову потрапили не туди.
—
Вони підійшли.
Стара карусель.
Кінь.
Перший.
Другий.
Третій.
Під ним щось було.
Маленька металева коробка.
Еліна обережно дістала.
Стара.
Замок давно зламаний.
Вона відкрила.
Усередині…
маленький паперовий пакетик.
І записка.
Еліна розгорнула.
Там було написано:
Для нас із майбутнього.
Не відкривати поки не станемо старими.
Усередині пакетика —
три карамельки.
Камінець.
І дитячий малюнок.
Троє людей.
Мама.
Еліна.
І Каель.
А нижче:
Коли виростемо — прийдемо ще раз.
Тиша.
Ніхто не говорив.
Каель довго дивився.
Потім тихо сказав:
—
— Ми були тут.
—
Еліна дивилась.
У грудях щось стало теплим.
Не тому що повернулась пам’ять.
Не повернулась.
Просто раптом стало ясно.
Не все зберігається в голові.
Дещо зберігається в тому, що люди обіцяють одне одному випадково.
Вона дістала карамельку.
Розгорнула.
Простягнула йому.
—
— Ну що.
Ми вже старі?
—
Каель засміявся.
Взяв.
І відповів:
—
— Думаю…
ще ні.
—
І вони сіли біля закритої каруселі.
Їли старі карамельки.
І дивились,
як повільно настає вечір.