Розділ 21 Місце, яке чекало не ту людину

Каель справді вже чекав.
Стояв біля входу.
У руках — нічого.
Без кави.
Без книжки.
Наче цього разу прийшов не зайняти руки.
Побачив її.
Усміхнувся.
—
— Привіт.
—
Еліна кивнула.
—
— Привіт.
—
І вони пішли.
Не домовляючись куди.
Спочатку говорили про дивні дрібниці.
Про те, що суп вийшов пересолений.
Що мама тепер залишає всюди чашки.
Що світ після кінця магічної історії поводиться дуже підозріло нормально.
І раптом Каель сказав:
—
— Я хочу дещо показати.
—
Еліна подивилась.
Він трохи усміхнувся.
—
— Якщо  захочеш — підемо.
—
Вона кивнула.
І вони звернули.
Далі.
Через кілька вулиць.
Потім ще.
І зрештою зупинились.
Не біля замку.
Не біля таємного місця.
Біля маленького будинку.
Старого.
З садом.
І гойдалкою.
Еліна дивилась.
—
— Що це?
—
Каель мовчав кілька секунд.
Потім сказав:
—
— Мій дім.
—
Вона здивувалась.
—
— І?
—
Він кивнув.
—
— І ще дещо.
—
Відкрив хвіртку.
Вони зайшли.
Усе було звичайне.
Трохи старий стіл.
Кущі.
Кам’яна доріжка.
І маленька майстерня збоку.
Каель підійшов.
Відчинив двері.
І сказав:
—
— Сюди.
—
Еліна зайшла.
І завмерла.
Не через магію.
Через полиці.
Коробки.
Папки.
Ящики.
Усе підписано.
Датами.
Іменами.
Акуратно.
Наче архів.
Каель мовчав.
Потім сказав:
—
— Я не знав, що зберігати.
Тому зберігав усе.
—
Еліна повільно йшла.
На коробках було:
«Листи»
«Фото»
«Рецепти»
«Квитки»
«Не знаю що це»
Вона усміхнулась.
І раптом побачила.
Коробка.
Невелика.
Підпис.
Еліна
Вона завмерла.
Подивилась.
Каель одразу сказав:
—
— Можеш не відкривати.
—
Тиша.
Вона обережно відкрила.
Усередині.
Маленький носок.
Малюнок.
Камінець.
Зламана заколка.
Клаптик паперу.
І дитячий малюнок.
Троє людей.
І підпис кривими літерами:
Я мама і Кай
Еліна застигла.
Подивилась.
—
— Кай?
—
Каель ледь усміхнувся.
—
— Ти не вимовляла моє ім’я.
—
У грудях щось тихо здригнулось.
Вона мовчала.
Потім дуже тихо спитала:
—
— Навіщо ти це зберіг?
—
Каель стояв біля дверей.
Подивився на коробку.
І відповів не одразу.
—
— Спочатку думав…
щоб якщо повернетесь — віддати.
—
Тиша.
—
— Потім зрозумів, що це дурна причина.
—
Подивився на неї.
І тихо сказав:
—
— Насправді я не хотів, щоб одного дня хтось сказав:
«Цього ніколи не було.»
—
Тиша.
Еліна дивилась.
Каель усміхнувся.
Трохи винувато.
—
— І ще.
Я боявся, що забуду не вас.
А себе поруч із вами.
—
Тиша.
У кімнаті було тихо.
І раптом Еліна побачила ще одну коробку.
Без підпису.
Лише дата.
День.
Коли мама пішла.
Вона подивилась.
Каель теж подивився.
І дуже спокійно сказав:
—
— Цю я ніколи не відкривав.
—
Еліна глянула.
—
— Чому?
—
Він подумав.
І відповів:
—
— Бо думав…
якщо відкрию — доведеться перестати чекати.
—
Тиша.
Еліна дивилась.
І раптом зрозуміла.
Це місце чекало.
Не маму.
Не повернення.
Не минуле.
Воно чекало дня…
коли хтось зможе зайти сюди й не зробити з цього святиню.
Вона подивилась на коробку.
Потім на нього.
І спитала:
—
— Відкрити?
—
Каель завмер.
І тихо усміхнувся.
—
— Не знаю.
—
Вона теж усміхнулась.
І відповіла:
—
— Це вже звучить краще, ніж «ніколи».
—
І вони сіли на підлогу поруч із коробкою.
Не відкриваючи.
Поки що.