Розділ 20 Те, що випадково чути найважче

Наступного ранку було тихо.
Не урочисто.
Не так, ніби починається новий етап життя.
Просто ранок.
Чайник шумів.
За вікном хтось сигналив.
На столі лежав блокнот.
Закритий.
Еліна пройшла повз нього й не відкрила.
Не тому що не хотіла.
А тому що вперше зрозуміла:
не все треба читати одразу.
Телефон завібрував.
Повідомлення від Каеля.
—
«Сьогодні прогулянка без кави?»
—
Еліна усміхнулась.
Написала:
—
«Добре.»
І одразу друге:
—
«І без читання чужих листів.»
Відповідь прийшла швидко.
—
«Це було один раз.»
Пауза.
Ще повідомлення.
—
«…і мені досі трохи соромно.»
Вона засміялась.
І вийшла на кухню.
Мама стояла біля плити.
Спиною.
Щось різала.
Не озирнулась.
Лише сказала:
—
— Передай Каелю, що він драматизує.
—
Тиша.
Еліна завмерла.
—
— Що?
—
Мама обернулась.
З абсолютно спокійним обличчям.
—
— Що?
—
Еліна дивилась.
—
— Ти чула?
—
Мама кліпнула.
Подумала.
І сказала:
—
— Я зайшла спитати, чи будеш снідати.
Почула тільки останню частину.
—
Тиша.
Еліна дивилась підозріло.
Мама раптом усміхнулась.
—
— Добре.
І ще трохи.
—
Еліна засміялась.
—
— Це незаконно.
—
Аурелія серйозно кивнула.
—
— Як мама підтверджую.
—
Тиша.
Потім мама поставила чашку.
І раптом сказала:
—
— Знаєш…
можна щось скажу?
—
Еліна кивнула.
Мама трохи подумала.
І сказала дуже спокійно:
—
— Не роби з нього мене.
—
У кімнаті стало тихо.
Еліна не одразу зрозуміла.
Мама подивилась уважно.
І продовжила:
—
— Не шукай у ньому відповіді на мої помилки.
І не бійся його тільки тому, що колись боялась мене втратити.
—
Тиша.
Еліна дивилась.
Мама усміхнулась трохи сумно.
—
— І ще.
Не роби з себе мене теж.
—
У грудях щось тихо здригнулось.
Аурелія відвела погляд.
І сказала:
—
— Я дуже довго думала, що якщо любиш — треба або залишитись назавжди, або піти зовсім.
—
Пауза.
—
— А потім зрозуміла…
можна просто бути.
І дивитись, що буде далі.
—
Еліна мовчала.
Мама усміхнулась.
І раптом зовсім буденно сказала:
—
— І так.
Якщо тобі цікаво —
він завжди дивився на тебе не так, як на мене.
—
Тиша.
Еліна застигла.
—
— Що?
—
Мама знизала плечима.
—
— Це дуже незручно усвідомлювати як матері.
—
Еліна дивилась.
—
— Ти що зараз сказала?
—
Аурелія дуже спокійно відпила чай.
—
— Нічого.
—
Пауза.
—
— Просто іноді дорослі бачать речі раніше.
—
Еліна дивилась.
Мама глянула й усміхнулась.
—
— Іди вже.
Він чекає.
—
Еліна мовчки взяла куртку.
Вже біля дверей обернулась.
—
— Мамо.
—
Аурелія підняла очі.
Еліна подумала.
І сказала:
—
— Дякую.
—
Мама усміхнулась.
І відповіла:
—
— Не поспіши робити з цього сцену.
Просто живи.
—
Еліна вийшла.
На сходах зупинилась.
Подивилась у телефон.
Одне повідомлення.
Від Каеля.
—
«Я вже тут.»
—
І вперше це звучало не як початок пригоди.
А як щось значно страшніше.
І значно красивіше.
Як можливість.