Розділ 19 Сторінка, яку ніхто не відкривав

Увечері дім був тихий.
Не сумний.
Просто тихий.
Мама вже спала.
На кухні ще стояла чашка.
У раковині — дві ложки.
І це чомусь виглядало дуже доросло.
Еліна сиділа на підлозі у своїй кімнаті.
Перед нею лежав блокнот.
Той самий.
Потертий.
Із написом:
«Не забути.»
Вона відкривала його повільно.
Не тому що боялась.
Просто останнім часом вона зрозуміла:
деякі речі краще не поспішати знаходити.
Рецепти.
Малюнки.
Списки покупок.
Дати.
Короткі фрази.
«Купити молоко.»
«Еліна не любить цибулю.»
«Навчити зав’язувати шнурки.»
І раптом…
сторінки склеїлись.
Посередині.
Наче їх колись намочили.
Еліна обережно розділила.
І завмерла.
Це був не рецепт.
Не список.
Лише один аркуш.
Вирваний наполовину.
І зверху написано:
НЕ ЧИТАТИ
Нижче дрібніше:
особливо тобі.
У грудях щось здригнулось.
Почерк був мамин.
Вона ледь усміхнулась.
І подумала:
ну це дуже поганий спосіб щось сховати.
Вона подивилась нижче.
І побачила ще один рядок.
Іншим почерком.
Рівним.
Спокійним.
Каель.
Було дописано:
Вибач. Уже прочитав.
Еліна застигла.
Що?
Вона повільно перевернула сторінку.
І почала читати.
Якщо ти це читаєш —
значить, я або не встигла забрати.
Або передумала.
Я дуже зла.
І мені соромно це писати.
Тому пишу тут.
Щоб ніхто не бачив.
Сьогодні Каель сказав:
«Я почекаю.»
І я мало не накричала на нього.
Не тому що він щось зробив.
А тому що мені стало страшно.
Бо я зрозуміла:
якщо хтось готовий чекати —
значить, мені доведеться вирішувати.
А я не хочу.
Я хочу втекти й сказати, що це благородство.
Еліна читала далі.
Мені здається, він думає, що я сильна.
А я ні.
Я просто дуже гарно пояснюю свої втечі.
І знаєш що найгірше?
Іноді я думаю —
було б легше, якби він образився.
Тоді я могла б сказати:
«Бачиш? Тому я й пішла.»
А він не злиться.
І це дратує.
Еліна ковтнула.
Далі було коротше.
Я написала сьогодні список причин піти.
І випадково зрозуміла,
що всі вони починаються зі слова «я».
Не «вона».
Не «ми».
Я.
Можливо…
це не жертовність.
Можливо…
мені просто страшно бути щасливою.
Тиша.
Еліна перевернула сторінку.
І там був останній запис.
І вже почерк Каеля.
Короткий.
Наче відповідь.
Ти мала рацію.
Тобі справді було страшно.
Але я ніколи не думав, що ти сильна.
Я думав, що ти повернешся.
Не тому що мусиш.
А тому що захочеш.
І ще.
Ти помиляєшся.
Я дуже злився.
Просто не хотів, щоб це стало останнім, що між нами залишиться.
—
Не віддав цей лист.
Не знаю чому.
Дата.
І більше нічого.
Еліна сиділа нерухомо.
Потім раптом засміялась.
Тихо.
Бо це було так…
по-людськи.
Не велика любов.
Не трагедія століття.
Двоє людей.
Одна втекла.
Другий прочитав те, що не мав.
І не виправив.
Не врятував.
Просто залишив.
Щоб колись повернути.
Еліна подивилась на сторінку.
І подумала.
Вони весь цей час знали одне одного гірше, ніж думали.
І любили краще, ніж уміли.
Вона закрила блокнот.
І взяла телефон.
Відкрила чат із Каелем.
Довго дивилась.
Потім написала лише:
—
«Ти прочитав те, що не мав.»
Крапка.
За хвилину прийшла відповідь.
—
«Так.»
Пауза.
І ще одне повідомлення:
—
«Але я більше нічого не відкриваю без дозволу.»
Еліна усміхнулась.
Подумала.
І написала:
—
«Добре. Бо в мене тепер багато закритого.»
Відповідь прийшла майже одразу:
—
«Тоді не поспішай відкривати.»
—
І чомусь від цих слів стало дуже спокійно.