Розділ 18 Людина, а не роль

Наступного дня було сонячно.
Не красиво.
Не символічно.
Просто сонячно.
І це чомусь подобалось Еліні.
Вона стояла біля шафи й дивилась на одяг так, ніби це складніше за двері між світами.
На ліжку лежав телефон.
Повідомлення було коротке.
«Кава сьогодні?»
Без смайликів.
Без пояснень.
Без «якщо хочеш».
Наче це щось просте.
А прості речі іноді найважчі.
Еліна сіла.
Подивилась на себе в дзеркало.
І раптом зрозуміла дивну річ.
Вона не нервує.
Не через каву.
Через інше.
Вона не знала, ким тепер є Каель.
Не той, хто знав маму.
Не той, хто шукав.
Не той, хто був частиною великої історії.
А просто…
людина.
І це було страшніше.
Кав’ярня була маленька.
Тиха.
З вазонами на підвіконні.
Каель уже сидів.
У звичайній темній футболці.
З книжкою.
І коли підняв голову —
не було музики.
Не було моменту.
Він просто усміхнувся.
І сказав:
—
— Привіт.
—
Еліна сіла навпроти.
—
— Привіт.
—
Тиша.
Вони дивились у меню так уважно, ніби від цього залежало життя.
Каель сказав:
—
— Я не знав, що замовити.
—
Еліна глянула.
—
— Чому?
—
Він трохи усміхнувся.
—
— Раніше я завжди пам’ятав, що любить твоя мама.
—
Тиша.
Потім додав:
—
— А тепер подумав…
що, мабуть, це не допоможе.
—
Еліна несподівано засміялась.
І він теж.
Напруга трохи відступила.
Вони замовили.
Сиділи.
Дивились у вікно.
І раптом Еліна сказала:
—
— Мама сказала, ти зберігав наші речі.
—
Каель кивнув.
Спокійно.
—
— Так.
—
Тиша.
Еліна чекала пояснення.
Але він мовчав.
Тоді вона спитала:
—
— Навіщо?
—
Каель подивився у чашку.
Подумав.
І сказав:
—
— Спочатку думав — щоб повернути.
—
Тиша.
—
— Потім зрозумів, що ні.
—
Подивився на неї.
—
— Просто не хотів, щоб існувало місце, де вас ніби ніколи не було.
—
Еліна мовчала.
Він усміхнувся трохи ніяково.
—
— Це звучить дивніше вголос.
—
Вона похитала головою.
—
— Ні.
—
Тиша.
Потім вона спитала:
—
— А ти не сердився?
—
Каель довго мовчав.
Потім сказав:
—
— Дуже.
—
Еліна здивувалась.
Він усміхнувся.
—
— Я був дуже хороший у тому, щоб виглядати шляхетним.
—
Тиша.
Він крутив чашку в руках.
—
— А всередині був злий.
На неї.
На себе.
На те, що не можу нічого виправити.
—
Пауза.
—
— І одного дня зрозумів.
Я більше не пам’ятаю її сміх.
Тільки момент, коли вона пішла.
—
Еліна мовчала.
Він тихо сказав:
—
— І тоді почав збирати дрібниці.
Фотографії.
Рецепти.
Записки.
Бо боявся…
що одного дня пам’ятатиму тільки втрату.
—
Тиша.
Еліна дивилась.
І раптом зрозуміла.
Він не чекав.
Не жив минулим.
Він рятував пам’ять від того, щоб вона стала тільки болем.
Вона тихо спитала:
—
— І допомогло?
—
Каель подумав.
Потім усміхнувся.
І відповів:
—
— Не одразу.
Але тепер я пам’ятаю.
Вона дуже голосно сміялась.
—
Еліна засміялась.
—
— Так і є.
—
Тиша.
Вони сиділи.
Пили каву.
І раптом Каель сказав:
—
— Можна дивне питання?
—
Еліна кивнула.
Він подивився у вікно.
І тихо спитав:
—
— Тобі не важко…
що тепер я не тільки частина її історії?
—
У грудях щось здригнулось.
Еліна подивилась.
І вперше побачила.
Він не питає про симпатію.
Не питає про шанс.
Він питає:
чи можна бути просто собою.
Вона подумала.
І усміхнулась.
—
— Не знаю.
—
Він кивнув.
Усміхнувся теж.
—
— Чесно.
—
Еліна подивилась.
І додала:
—
— Але я хочу дізнатись.
—
Він завмер.
Потім тихо усміхнувся.
Не як у романах.
Наче хтось відкрив маленьке вікно.
І цього поки достатньо.