Розділ 16 Лист, який ніколи не мав бути прочитаним

Конверт був теплий.
Хоч це було неможливо.
Старий.
Трохи потертий по краях.
Наче його багато разів відкривали.
І ще більше — не відкривали.
Еліна сиділа на підлозі біля ліжка.
Телефон лежав поруч.
Чай остигав.
Кімната була звичайна.
І чомусь саме це робило момент важливим.
Вона дістала перший лист.
На ньому зверху було написано:
«Тобі шість.»
Еліна ковтнула.
І відкрила.
Еліно.
Сьогодні ти спитала мене:
«Мамо, а якщо людина йде — це означає, що вона більше не любить?»
І я сказала:
«Ні».
І ти кивнула.
Наче повірила.
А потім пішла малювати.
А я сиділа на кухні й зрозуміла страшну річ.
Я не впевнена, що сама в це вірю.
Я боюсь.
Не того, що перестану тебе любити.
Я боюсь, що одного дня ти виростеш і подумаєш:
«Якби любила — залишилась би».
І я не знаю, як пояснити тобі те, чого сама ще не розумію.
Тому пишу цей лист.
Можливо, колись стану сміливішою.
Еліна зупинилась.
Подивилась у вікно.
І читала далі.
Сьогодні ти бігала по квартирі й кричала, що будеш дослідницею.
Потім сказала:
«Ні, королевою».
Потім:
«Ні, продавати морозиво».
І знаєш що?
Я весь день думала —
як сильно хочу дожити до моменту, коли дізнаюсь.
Я хочу побачити, ким ти станеш.
Навіть якщо це буде щось зовсім не схоже на мої уявлення.
І якщо колись я не буду поруч —
це не означає, що мені не цікаво.
Це означає тільки те,
що дорослі іноді бувають набагато слабші, ніж здаються дітям.
У Еліні щось стислося.
Вона продовжила.
Я не хочу бути для тебе героїнею.
Не хочу бути уроком.
Не хочу бути раною.
Я хочу бути людиною, про яку ти одного дня скажеш:
«Вона старалась. Не завжди добре. Але старалась».
Цього мені вистачить.
І ще.
Якщо колись ти будеш дуже сильно когось любити —
не роби вигляд, що тобі байдуже.
Я це вмію.
І це дуже самотньо.
Еліна закрила очі.
Далі було останнє.
Коротке.
Сьогодні ти заснула в мене на руках.
І я подумала:
я не знаю, як бути мамою.
Але дуже хочу навчитися.
Якщо колись буде пізно —
знай.
Я почала хотіти вже зараз.
Люблю тебе.
Навіть коли не знаю як.
Мама.
Еліна опустила лист.
І довго сиділа.
Не плакала.
Не тому що не боліло.
Просто іноді сум і тепло приходять разом.
І не треба вибирати.
Вона перевернула лист.
На звороті маленькими літерами було дописано:
P.S. Якщо ти це читаєш — значить, я або стала сміливішою. Або ти.
Еліна усміхнулась.
І тихо сказала:
—
— Обидві.
—
У двері знову постукали.
Мамин голос:
—
— Я забула спитати…
ти будеш вечеряти?
Еліна подивилась на лист.
На двері.
І раптом сказала:
—
— Буду.
І…
можна я сама щось приготую?
Тиша.
А потім за дверима здивоване:
—
— Добре…
—
І ще тихіше:
—
— Можна я допоможу?
Еліна усміхнулась.
Подивилась на лист.
І відповіла:
—
— Можна.