Розділ 15 Життя після казки

Коли все зникло —
не було відчуття повернення.
Не було того, що буває після сну:
от зараз відкриєш очі — і все стане звичним.
Ні.
Світ залишився той самий.
І водночас — ні.
Еліна відкрила очі.
Стеля.
Біла.
Тріщина в кутку.
Тінь від фіранки.
Тихий шум за вікном.
Її кімната.
Вона лежала й дивилась.
Довго.
Не рухалась.
Потім сіла.
Подивилась на руки.
Нічого.
Жодних слідів.
Жодних чарів.
Жодного доказу.
І раптом стало смішно.
Після всього…
найпершою думкою було:
треба полити квітку.
Вона засміялась.
Тихо.
І сама здивувалась цьому звуку.
У двері постукали.
Еліна завмерла.
Потім почула голос.
Мамин.
—
— Можна?
—
У грудях стало тихо.
Не тому що більше не боліло.
Просто більше не треба було вдавати.
Еліна сказала:
—
— Заходь.
—
Аурелія зайшла.
У домашній кофті.
З трохи скуйовдженим волоссям.
Не королева.
Не привид.
Просто мама.
Вона зайшла й одразу сказала:
—
— Я не знала, чай чи какао.
Тому зробила обидва.
—
Еліна дивилась.
І раптом засміялась.
Мама здивувалась.
—
— Що?
—
Еліна похитала головою.
—
— Нічого.
Просто…
це дуже не схоже на чарівний фінал.
—
Аурелія подивилась.
І усміхнулась.
—
— Дякувати небу.
—
Тиша.
Вона сіла на край ліжка.
Подивилась у чашку.
Потім сказала:
—
— Я не знаю, як бути мамою дорослій людині.
—
Еліна мовчала.
Мама додала:
—
— І не знаю, чи ти взагалі цього хочеш.
—
Тиша.
Еліна подумала.
Потім сказала:
—
— Можемо не поспішати.
—
Мама глянула.
Еліна усміхнулась.
—
— Не наздоганяти роки.
Просто почати зараз.
—
Аурелія дивилась.
Потім кивнула.
І тихо сказала:
—
— Домовились.
—
Тиша.
Хороша.
Потім мама раптом сказала:
—
— І ще.
Я хочу дещо повернути.
—
Вона дістала конверт.
Старий.
Потертий.
Поклала поруч.
Еліна дивилась.
—
— Що це?
—
Аурелія трохи усміхнулась.
—
— Я писала тобі листи.
Весь цей час.
Не відправляла.
—
У грудях щось здригнулось.
Мама тихо сказала:
—
— Не знаю, чи треба їх читати.
Але більше не хочу їх ховати.
—
І пішла.
Просто залишила конверт.
Еліна сиділа.
Дивилась.
Не відкривала.
Довго.
Потім встала.
Полила квітку.
Відкрила вікно.
Повернулась.
І взяла лист.
На першому було написано:
«Еліні. На той день, коли ти перестанеш бути для мене спогадом.»
У грудях стало тепло.
І тоді телефон тихо завібрував.
Одне повідомлення.
Від Каеля.
Лише два слова.
—
«Кава сьогодні?»
—
Еліна дивилась.
І усміхнулась.
Не як у романах.
Не так, ніби все ясно.
А так…
ніби попереду ще дуже багато невідомого.
І це вже не страшно.
Вона відкрила відповідь.
Подумала.
І написала:
—
«Можна.»
—
А потім відклала телефон.
І відкрила перший лист.