Розділ 14 Після «потім»

Останні двері зачинились.
Тихо.
Без світла.
Без кінця світу.
І всі стояли.
Наче чекали, що зараз щось станеться.
Що небо відкриється.
Що хтось скаже:
«Ось і все».
Але нічого не сталося.
І це було дивно.
Бо іноді здається —
якщо пройти щось велике, життя теж має стати великим.
А воно просто…
продовжується.
Еліна стояла.
Мама поруч.
Каель трохи далі.
Темрява біля чорних дверей.
І всі мовчали.
Потім Еліна раптом спитала:
—
— І що тепер?
—
Тиша.
Аурелія тихо усміхнулась.
—
— Не знаю.
—
Еліна глянула.
Мама ледь знизала плечима.
—
— Я так давно жила тільки наступним кроком…
що не придумала, що після.
—
Каель тихо сказав:
—
— Це нормально.
—
Вони подивились.
Він усміхнувся.
Трохи втомлено.
—
— Коли дуже довго виживаєш…
потім ще треба згадати, як жити.
—
Тиша.
Еліна дивилась.
І раптом подумала.
Вона стільки часу шукала відповіді.
Наче після них має настати ясність.
А зараз…
ясності не було.
І це чомусь уже не лякало.
Темрява стояла біля дверей.
Подивилась на них.
І тихо сказала:
—
— Я піду.
—
Еліна глянула.
Темрява усміхнулась.
—
— Не хвилюйся.
Я не зникаю.
Такі як я не зникають.
—
Пауза.
—
— Просто тепер не стоятиму на вході.
—
Еліна мовчала.
Потім спитала:
—
— І що ти робитимеш?
Темрява подумала.
Довго.
І відповіла:
—
— Не знаю.
—
Потім додала:
—
— Це страшно.
—
Еліна усміхнулась.
—
— Так.
—
Темрява подивилась.
І вперше її голос став зовсім людським.
—
— Це і є життя?
—
Еліна подумала.
Подивилась на маму.
На Каеля.
На себе.
І відповіла:
—
— Думаю…
так.
—
Тиша.
Темрява кивнула.
І повільно пішла.
Не в двері.
Не в темряву.
Кудись убік.
Наче вперше вибирала сама.
І з кожним кроком ставала меншою.
Поки не зникла.
Не страшно.
Просто далеко.
Поле дверей почало зникати.
Трава ставала світлішою.
Небо — ближчим.
Каель стояв мовчки.
Потім подивився на Аурелію.
Вона теж дивилась.
Довго.
І раптом обидва засміялись.
Тихо.
Наче не вірили.
Еліна дивилась.
Не розуміла.
Каель усміхнувся.
—
— Уявляєш…
—
Подивився на Аурелію.
—
— Ми стільки років боялись одне одного.
А треба було просто поговорити.
—
Мама закотила очі.
Усміхнулась.
—
— Це дуже образливо.
—
Він ледь усміхнувся.
—
— Зате чесно.
—
Тиша.
Еліна дивилась на них.
І раптом подумала.
Вони не виглядають як велика історія кохання.
Не виглядають як люди, які зараз кинуться одне одному в обійми.
І це було красиво.
Бо вони виглядали як люди…
які нарешті перестали тікати.
Еліна тихо сказала:
—
— А ви тепер що?
—
Вони обоє подивились.
Переглянулись.
І одночасно відповіли:
—
— Не знаю.
—
Усі засміялись.
І поле дверей почало танути.
Наче сон.
Але перед тим як усе зникло…
Еліна побачила останні двері.
Маленькі.
Світлі.
І напис.
Не ім’я.
Лише два слова.
—
Відчиняти можна.
—
І вона усміхнулась.