Розділ 13 Те, що важче сказати, ніж «пробач»

Еліна стояла біля дверей.
Коридор змінився.
Він більше не здавався нескінченним.
Дверей стало менше.
Повітря — легшим.
Але найдивніше було не це.
Усередині теж стало більше місця.
Не тому що зник біль.
Ні.
Просто тепер там була не тільки сила.
Ще щось.
М’яке.
Живе.
Ніби хтось повернув давно забуту частину серця.
Каель дивився уважно.
Не питав.
Лише тихо сказав:
—
— Ти повернулась.
—
Еліна глянула на нього.
І вперше зрозуміла.
Він не про двері.
Він про неї.
Вона ледь усміхнулась.
—
— Схоже на те.
—
Аурелія стояла трохи далі.
Дивилась.
І нічого не казала.
Еліна теж мовчала.
Дивна річ.
Раніше вона б чекала.
Пояснення.
Пробачення.
Щось велике.
А зараз…
ні.
Мама підійшла ближче.
Подивилась уважно.
І раптом сказала:
—
— Можна дещо спитати?
—
Еліна кивнула.
Аурелія мовчала кілька секунд.
Потім дуже тихо:
—
— Ти мене весь цей час ненавиділа?
—
Тиша.
Каель опустив очі.
Навіть темрява десь далеко мовчала.
Еліна дивилась.
І зрозуміла.
Це не питання людини, яка хоче бути хорошою.
Це питання людини, яка боїться почути правду.
Вона подумала.
І відповіла чесно:
—
— Ні.
—
Мама не рухнулась.
Еліна продовжила:
—
— Я злилась.
Сумувала.
Іноді не розуміла.
Іноді мені здавалось, що якби ти залишилась — усе було б простіше.
—
Пауза.
—
— Але я ніколи тебе не ненавиділа.
—
У мами трохи здригнулась рука.
Еліна подивилась прямо.
І сказала:
—
— Я просто дуже довго сумувала за людиною, якої не знала.
—
Тиша.
Аурелія опустила голову.
Ледь усміхнулась.
І сказала:
—
— Це чесно.
—
Потім підняла очі.
Подивилась уважно.
Довго.
І раптом сказала зовсім інше.
Не те, чого Еліна чекала.
—
— Я тобою пишаюсь.
—
Тиша.
Еліна завмерла.
Мама стояла спокійно.
І продовжила:
—
— Не тому що ти витримала.
—
Пауза.
—
— І не тому що стала сильною.
—
Ще тиша.
—
— А тому що могла закритись.
Могла образитись.
Могла зробити так само, як я.
І все одно залишилась відкритою.
—
У грудях стало дивно.
Наче ці слова не знаходять місця.
Бо їх там давно не чекали.
Мама усміхнулась трохи винувато.
—
— І ще.
Я не хочу, щоб ти була сильнішою за мене.
Я хочу, щоб тобі було легше.
—
Еліна мовчала.
Не знала, що сказати.
І тоді зробила те, чого не планувала.
Підійшла.
І обійняла її.
Без великих слів.
Без музики.
Без прощення.
Просто обійняла.
Мама застигла.
А потім дуже обережно…
обійняла у відповідь.
І прошепотіла:
—
— Дякую, що не зробила з мене казку.
—
Еліна заплющила очі.
І тихо відповіла:
—
— Дякую, що перестала нею бути.
—
Тиша.
Довга.
Хороша.
І тоді десь далеко…
щось тихо клацнуло.
Останні двері.
Зачинились.
Усі обернулись.
Темрява стояла далеко.
Подивилась.
І вперше…
усміхнулась.
Не сумно.
І сказала:
—
— Здається…
я більше тут не потрібна.
—
І зробила крок назад.
Але…
не зникла.