Розділ 12 (продовження) Мені теж було страшно

Еліна сіла поруч.
Повільно.
Обережно.
Наче боялась, що якщо рухнеться різко — дівчинка зникне.
Але вона не зникла.
Сиділа на підлозі.
Обіймала коліна.
Така маленька.
І така знайома.
Еліна дивилась.
На розбиту чашку під столом.
На тонкі шкарпетки.
На подряпину на коліні.
І раптом зрозуміла.
Вона пам’ятає цей день.
Не події.
Відчуття.
Той дивний день, коли прокидаєшся дитиною.
А лягаєш уже ніби трохи дорослішою.
Маленька Еліна не дивилась.
Лише тихо сказала:
—
— Я думала, ти не прийдеш.
—
У грудях щось стиснулося.
Еліна ковтнула.
І відповіла:
—
— Я теж.
Тиша.
Дівчинка трохи усміхнулась.
—
— Було важко?
—
Еліна відкрила рот.
І закрила.
Бо хотіла сказати:
«Ні».
Автоматично.
Як завжди.
Усе нормально.
Я впоралась.
Я сильна.
Але раптом зрозуміла.
Саме тому ці двері й були тут.
Вона довго мовчала.
Потім тихо сказала:
—
— Так.
—
Дівчинка підняла голову.
Еліна дивилась прямо.
І сказала:
—
— Мені теж було страшно.
—
Тиша.
У кімнаті ніби щось змінилось.
Годинник перестав цокати.
Світло стало м’якшим.
Еліна вдихнула.
І слова пішли самі.
—
— Мені було страшно, що якщо буду сумувати — стане ще гірше.
Страшно злитися.
Страшно питати.
Страшно бути слабкою.
—
Дівчинка слухала.
Еліна говорила далі.
—
— І я думала…
якщо дуже постараюсь…
якщо не плакатиму…
якщо буду хорошою…
тоді ніхто більше не піде.
—
У кімнаті стало зовсім тихо.
Маленька Еліна дивилась.
І дуже тихо спитала:
—
— Допомогло?
—
Еліна завмерла.
Подивилась.
Усміхнулась.
І очі защипало.
Вона похитала головою.
—
— Ні.
—
Тиша.
Маленька Еліна довго дивилась.
Потім сказала:
—
— Я теж так думала.
—
Усередині щось розсипалось.
Не боляче.
Тихо.
Еліна подивилась на неї.
І раптом спитала:
—
— Чого ти хочеш?
—
Дівчинка подумала.
Дуже серйозно.
Потім відповіла:
—
— Я хочу більше не бути сильною одна.
—
Тиша.
Еліна дивилась.
І раптом зрозуміла.
Не треба нічого пояснювати.
Не треба вибачатись.
Не треба обіцяти, що більше ніколи не буде боляче.
Вона просто простягнула руку.
І сказала:
—
— Ходімо.
—
Дівчинка дивилась.
Не брала руку.
І тихо спитала:
—
— А якщо я повернусь…
ти знову не залишиш мене тут?
—
У грудях стало важко.
Еліна вдихнула.
І відповіла чесно.
—
— Я не знаю.
—
Дівчинка завмерла.
Еліна усміхнулась крізь сльози.
І сказала:
—
— Але тепер я хоча б буду помічати.
—
Тиша.
Дівчинка дивилась.
І вперше усміхнулась по-дитячому.
Потім дуже обережно…
взяла її за руку.
І світ змінився.
Не вибухнув.
Не засвітився.
Просто…
кімната стала меншою.
Годинник знову пішов.
Стілець.
Чашка.
Вікно.
Усе почало зникати.
Дівчинка подивилась.
І тихо сказала:
—
— О.
То ось як.
—
Еліна ледь усміхнулась.
—
— Як?
—
Дівчинка подумала.
І відповіла:
—
— Коли тебе не рятують.
А залишаються.
—
І тоді вона обійняла Еліну.
І зникла.
Не як привид.
Не як світло.
Наче повернулась туди…
де завжди мала бути.
У грудях.
Еліна відкрила очі.
Вона стояла біля своїх дверей.
Рука була порожня.
Але вже не так.
Каель дивився.
Мама теж.
Ніхто нічого не питав.
А Еліна раптом зрозуміла.
Є речі, які не треба пояснювати.
Їх просто видно.