Розділ 12 Двері з її ім’ям

Після того як хлопчик пішов, стало тихо.
Але це вже була інша тиша.
Не порожня.
Не втомлена.
Наче місце вперше за дуже довгий час видихнуло.
Люди повільно розходились.
Хтось заходив у свої двері.
Хтось стояв і дивився.
Хтось ще не був готовий.
І ніхто не поспішав.
Темрява не кликала.
Не просила.
Просто стояла поруч.
І дивилась.
Еліна теж дивилась.
І раптом…
щось клацнуло.
Десь далеко.
Тихо.
Наче замок.
Усі повернули голови.
У кінці коридору стояли двері.
Їх раніше не було.
Маленькі.
Світлі.
Без ручки.
І на них лише одне слово.
Еліна.
У грудях стало порожньо.
Вона завмерла.
Каель одразу сказав:
—
— Не треба.
—
Темрява тихо подивилась.
І сказала:
—
— Я їх не створювала.
—
Аурелія мовчала.
Еліна дивилась.
І знала.
Ці двері чекали.
Не зараз.
Давно.
Вона пішла.
Крок.
Ще.
Двері не відкривались.
Вона стала поруч.
Провела пальцями.
Теплі.
Наче хтось тільки що торкався.
І тоді побачила.
Маленький напис унизу.
Ледь помітний.
—
Залишено добровільно.
—
У грудях щось здригнулось.
Вона прошепотіла:
— Ні…
І торкнулась.
Двері відчинились.
Усередині був її дім.
Не палац.
Не дитинство.
Її квартира.
Така, як вона пам’ятала.
Кухня.
Стілець.
Годинник.
Вікно.
І вона сама.
Маленька.
Років шість.
Сидить на підлозі.
Обіймає коліна.
Еліна дивилась.
Маленька вона не піднімала очей.
Тільки тихо говорила:
—
— Не плач.
—
Тиша.
—
— Мама сказала бути сильною.
—
У грудях щось здригнулось.
Маленька Еліна говорила далі:
—
— Не кажи їй, що страшно.
—
Пауза.
—
— Не сердься.
Бо їй і так важко.
—
Еліна завмерла.
Ні.
Це не спогад.
Це…
щось інше.
Маленька вона нарешті підняла голову.
Подивилась прямо.
І усміхнулась.
Дуже доросло.
—
— Привіт.
—
Еліна не могла відповісти.
Дівчинка сказала:
—
— Я чекала.
—
Тиша.
Еліна ледь прошепотіла:
— Хто ти?
Дівчинка подумала.
І відповіла:
—
— Я те, що ти залишила.
—
У грудях стало тихо.
Вона дивилась.
Дівчинка сказала:
—
— Ти не пам’ятаєш.
Але коли мама пішла…
ти вирішила дещо.
—
Еліна мовчала.
Дівчинка опустила очі.
І дуже просто сказала:
—
— Що більше не будеш потребувати нікого так сильно.
—
Тиша.
Світ ніби відсунувся.
Дівчинка продовжила:
—
— І залишила мене тут.
—
Еліна дивилась.
Не розуміла.
Дівчинка підняла очі.
І сказала:
—
— Я залишилась любити.
Щоб тобі було легше.
—
Усередині щось обірвалось.
Не тому що це було жорстоко.
А тому що це було схоже на правду.
Маленька Еліна сиділа.
І дуже тихо сказала:
—
— Ти добре впоралась.
Правда.
Але можна вже забрати мене назад.
—
Тиша.
Еліна стояла.
Не могла поворухнутись.
Дівчинка усміхнулась.
Трохи винувато.
І додала:
—
— Я втомилась бути хороброю замість нас.
—
У Еліні защипало очі.
І вперше за весь цей час…
вона не питала ні маму.
Ні Каеля.
Ні двері.
Лише зробила крок.
І сіла поруч.