Розділ 11 (продовження) Те, що залишається

Двері зачинялись.
Повільно.
Без гуркоту.
Без катастрофи.
Ніхто не зникав.
Небо не тріскалось.
Світ не розсипався.
Просто…
щось закінчувалось.
І від цього ставало дивно.
Бо Еліна завжди думала, що великі речі закінчуються голосно.
А виявилось —
найважливіше іноді просто більше не тримає.
Темрява зробила ще один крок.
І ще.
Не озиралась.
І тоді одна з дверей різко грюкнула.
Сама.
Усі завмерли.
Потім ще одна.
І ще.
Коридор здригнувся.
Темрява зупинилась.
Повільно обернулась.
Еліна відчула.
Щось не так.
Не небезпека.
Інше.
Темрява дивилась на двері.
І дуже тихо сказала:
—
— Ні.
—
Ще одні двері зачинились.
А потім…
зсередини почулись удари.
Тихі.
Наче хтось стукає.
Еліна завмерла.
Темрява стояла нерухомо.
І прошепотіла:
—
— Я забула.
—
Тиша.
Вона подивилась на Еліну.
І вперше в її голосі був страх.
—
— Я не тільки забирала.
Я ще й зберігала.
—
У грудях стало холодно.
Еліна дивилась.
Темрява повернулась до дверей.
І сказала:
—
— Не все за дверима було готове.
—
Тиша.
Один удар.
Другий.
Третій.
І тоді двері навпроти повільно відчинились.
Звідти вийшов хлопчик.
Років сім.
Він розгублено озирнувся.
Подивився на всіх.
І тихо спитав:
—
— Можна вже йти додому?
—
Еліна не зрозуміла.
Потім відчинились ще двері.
Жінка.
Старий чоловік.
Дівчина.
Різні.
Усі однаково дивились.
Наче прокинулись.
Темрява стояла.
І тихо сказала:
—
— Вони не спогади.
—
Тиша.
—
— Це люди, які одного дня залишили тут щось настільки важке…
що більше не повернулись.
—
Еліна дивилась.
Не розуміла.
Темрява подивилась на свої руки.
—
— Я думала, що їм так краще.
—
Жінка тихо сказала:
—
— Я залишила тут провину.
—
Чоловік:
—
— А я залишив день, коли не попрощався.
—
Дівчина усміхнулась дуже сумно:
—
— А я залишила людину.
—
Тиша.
Вони не були мертвими.
Не привидами.
Просто…
частини.
Ті частини, без яких людина продовжує жити.
Але вже не повністю.
Еліна дивилась.
І раптом зрозуміла.
Ось чому деякі люди ніби перестають бути собою.
Не через трагедію.
А тому що одного дня перестали щось відчувати.
Темрява тихо сказала:
—
— Я не знала як повернути.
—
Усі мовчали.
Каель підійшов ближче.
Подивився на двері.
І раптом спитав:
—
— А якщо вони не захочуть забирати назад?
—
Тиша.
Темрява відповіла:
—
— Тоді вони не заберуть.
—
Еліна дивилась.
І раптом зрозуміла.
Не можна повернути за когось.
Можна тільки відкрити.
Вона зробила крок.
Подивилась на людей.
І сказала:
—
— Я не знаю ваших історій.
Але якщо це ваше —
ви можете забрати.
І якщо не зараз…
то теж можна.
—
Тиша.
Хлопчик тихо підійшов.
Подивився на двері.
І запитав:
—
— А якщо буде боляче?
—
Еліна присіла.
Усміхнулась.
І відповіла:
—
— Тоді болітиме.
Але це ще не означає, що щось неправильно.
—
Хлопчик подумав.
І взявся за ручку.
Двері відчинились.
Світло.
Вітер.
І він пішов.
І не озирнувся.
І тоді…
усередині дверей залишилось щось маленьке.
Світле.
Наче нитка.
Еліна завмерла.
Темрява теж побачила.
І тихо спитала:
—
— Що це?
Еліна дивилась.
І раптом зрозуміла.
Усміхнулась.
І відповіла:
—
— Не все треба забирати назад.
Дещо можна залишити.
—
Тиша.
Темрява дивилась.
Наче вперше про таке подумала.