Розділ 11 Як відпускають

Коридор змінювався.
Повільно.
Двері більше не стояли нескінченними рядами.
Деякі вже зникли.
Деякі були зачинені.
І вперше тут стало видно стіни.
Не чорні.
Світлі.
Ніби це місце ніколи не було темрявою.
Просто дуже довго не бачило світла.
Еліна стояла.
Руки трохи тремтіли.
Не від страху.
Від того дивного відчуття після сліз, яких не було.
Позаду тихо озвалась темрява.
—
— Це не мало спрацювати.
—
Еліна не обернулась.
— Чому?
Тиша.
Потім:
—
— Бо люди не повертаються.
—
Вона обернулась.
Темрява більше не була безформною.
Не людина.
Не тінь.
Швидше…
силует.
Наче хтось зроблений із нічного неба.
Без обличчя.
Без віку.
І він стояв не за дверима.
Перед ними.
Еліна дивилась.
Темрява тихо сказала:
—
— Ти нічого не забрала.
Нічого не стерла.
—
Пауза.
—
— І все одно їй стало легше.
—
Еліна мовчала.
Темрява подивилась на свої руки.
Ніби бачила їх уперше.
І дуже тихо сказала:
—
— Я цього не вмію.
—
Тиша.
Еліна дивилась.
Темрява підняла голову.
І сказала:
—
— Навчи мене.
—
Позаду різко озвався Каель:
—
— Ні.
—
Еліна обернулась.
Вони з мамою вже були тут.
Ніби коридор впустив їх.
Каель підійшов ближче.
Подивився на темряву.
І сказав:
—
— Не можна допомогти тому, хто живе тим, що забирає.
—
Темрява подивилась на нього.
Не образилась.
Лише спитала:
—
— А ти звідки знаєш?
—
Тиша.
Каель завмер.
Темрява тихо сказала:
—
— Ти теж не відпустив.
—
Він нічого не відповів.
Темрява продовжила:
—
— Ти не шукав її.
Ти шукав шанс не бути покинутим.
—
У повітрі стало важко.
Каель мовчав.
Аурелія тихо опустила очі.
Еліна дивилась.
Темрява повернулась до неї.
—
— Бачиш?
Усі щось залишають.
Я просто пропоную не нести.
—
Еліна мовчала.
Потім спитала:
—
— А що для тебе означає відпустити?
—
Темрява задумалась.
Довго.
Потім сказала:
—
— Не хотіти назад.
—
Еліна тихо усміхнулась.
Похитала головою.
І сказала:
—
— Ні.
—
Темрява завмерла.
Еліна підійшла ближче.
І сказала:
—
— Відпустити — це не перестати хотіти.
—
Тиша.
Вона дивилась прямо.
—
— Це погодитись, що навіть якщо хочеш…
не все треба повертати.
—
Темрява мовчала.
Еліна продовжила:
—
— І ще.
—
Вона озирнулась.
Подивилась на маму.
На Каеля.
На двері.
І сказала:
—
— Відпускати — це не забути.
Це перестати жити тільки тим місцем, де боляче.
—
Тиша.
Темрява стояла.
Нічого не говорила.
Потім дуже тихо спитала:
—
— І що тоді мені робити?
—
Еліна дивилась.
І раптом зрозуміла.
Це питання не про магію.
Не про двері.
Це питання, яке іноді задають люди.
Коли все життя робили одне.
І більше не знають як.
Вона подумала.
І відповіла:
—
— Закрий двері.
Не замуруй.
Не спали.
Просто…
перестань стояти в них.
—
Тиша.
Дуже довга.
Темрява дивилась.
Потім тихо сказала:
—
— А якщо ніхто не прийде?
—
Еліна усміхнулась.
Трохи сумно.
І відповіла:
—
— Тоді ти нарешті підеш кудись сама.
—
І в цю секунду…
усі двері навколо почали повільно зачинятись.
Не різко.
Не назавжди.
Просто…
перестали чекати.
Темрява дивилась.
І вперше…
зробила крок.
Не до них.
У свій бік.