Розділ 10 (продовження) Те, що ніхто не повертав

Ніхто не сказав ні слова.
Після останньої фрази темряви.
«Бо ніхто ще не залишався.»
Поле дверей стало іншим.
Не страшним.
Порожнім.
Наче дуже старий дім після гостей.
Еліна дивилась на чорні двері.
І раптом зрозуміла.
Усе це почалось не зі злості.
І навіть не зі страху.
А з бажання більше не боліти.
Вона знала це відчуття.
Коли втомлюєшся бути сильною.
Коли хочеться хоч день нічого не нести.
Коли думаєш:
«А якщо просто перестати згадувати?»
Вона дуже повільно зробила крок.
Каель одразу повернувся.
—
— Еліно.
—
Вона не зупинилась.
Ще крок.
Темрява мовчала.
Аурелія дивилась.
Не просила.
Не забороняла.
Еліна спитала:
—
— Якщо я зайду…
ти забереш щось?
—
Тиша.
Темрява відповіла:
—
— Ні.
—
Пауза.
—
— Ти вже не прийшла щось віддати.
—
Еліна кивнула.
І пішла.
Каель різко сказав:
—
— Не роби це сама.
—
Вона обернулась.
Подивилась.
І вперше усміхнулась йому по-справжньому.
—
— Я не йду сама.
—
Він завмер.
Нічого не сказав.
Бо зрозумів.
Вона має на увазі не його.
І не маму.
Себе.
За дверима не було темряви.
Був коридор.
Довгий.
Без кінця.
І двері.
Тисячі дверей.
Усі відчинені.
Усередині люди.
Не справжні.
Не привиди.
Спогади.
Хлопчик сидить і дивиться у вікно.
Жінка тримає лист і не відкриває.
Чоловік стоїть біля телефону і не дзвонить.
Усі завмерли.
Еліна йшла.
І зрозуміла.
Це місце не забирало біль.
Воно залишало людей у моменті перед ним.
Вона йшла далі.
На кожних дверях були слова.
«Ще трохи.»
«Потім.»
«Не зараз.»
«Коли стане легше.»
І раптом…
одні двері.
Без напису.
Прочинені.
Еліна підійшла.
Зазирнула.
І завмерла.
Маленька кімната.
Крісло.
Світильник.
І жінка.
Сидить спиною.
Тонкі плечі.
Темне волосся.
Аурелія.
Не та.
Молодша.
Без корони.
Вона сиділа й дивилась у порожнечу.
Еліна тихо сказала:
—
— Мамо?
—
Жінка не озирнулась.
Тільки сказала:
—
— Ще трохи.
Я повернусь.
—
У грудях стало боляче.
Еліна зрозуміла.
Це не мама.
Це шматочок.
Той день.
Той вибір.
Мама сиділа тут роками.
Усередині себе.
Перед поверненням.
Перед рішенням.
Перед страхом.
Еліна підійшла.
Сіла навпроти.
Жінка підняла очі.
Подивилась.
І дуже тихо сказала:
—
— А якщо буде пізно?
—
Еліна дивилась.
І раптом відповіла те, чого сама не чекала:
—
— Тоді повернешся пізно.
—
Тиша.
Жінка дивилась.
Еліна продовжила:
—
— Але не залишайся тут тільки тому, що страшно запізнитись.
—
Жінка мовчала.
Очі стали живішими.
Вона прошепотіла:
—
— А якщо мене не пробачать?
—
Еліна дивилась.
І відповіла:
—
— Це вже не твій вибір.
—
Тиша.
І тоді сталося щось дивне.
Кімната здригнулась.
Жінка заплакала.
Закрила обличчя руками.
І дуже тихо сказала:
—
— Я так хотіла додому.
—
Усе навколо почало світліти.
Стіни.
Крісло.
Світло.
Жінка повільно піднялась.
Подивилась на Еліну.
Усміхнулась.
І сказала:
—
— Передай мені…
що можна вже йти.
—
І зникла.
Коридор затих.
Двері навколо почали зачинятись.
Не зі звуком.
А зі спокоєм.
І тоді темрява вперше прошепотіла:
—
— Що ти зробила?
—
Еліна стояла посеред коридору.
І тихо відповіла:

— Повернула.