Розділ 10 Ім’я темряви

Поле дверей мовчало.
Чорні двері були відчинені.
Але вже не здавались такими великими.
Наче щось змінилось.
Еліна стояла й дивилась у темряву.
І чекала.
Вона поставила питання.
Не про маму.
Не про себе.
Про неї.
Хто ти?
Темрява не відповідала.
Довго.
Потім дуже спокійно сказала:
—
— Дивно.
—
Пауза.
—
— За весь цей час ніхто не питав.
—
Каель ледь нахмурився.
Аурелія мовчала.
Темрява продовжила:
—
— Усі завжди питають:
«Що ти забереш?»
«Що даси?»
«Чому я?»
«Чому зараз?»
—
Тиша.
—
— Але ніхто не питає…
що буде зі мною.
—
Еліна дивилась.
Не відповіла.
Темрява сказала:
—
— Я не маю імені.
Не тому що його приховую.
А тому що мене ніхто не називав.
—
У повітрі щось змінилось.
Наче двері стали старішими.
І голос став тихішим.
—
— Я не народилась.
Я з’явилась.
Першого разу…
коли хтось не зміг пережити втрату.
—
Тиша.
Еліна дивилась.
Темрява продовжила:
—
— Не смерть.
Ні.
Це занадто просто.
Я з’явилась тоді…
коли людина захотіла не повернути того, кого втратила.
А перестати сумувати.
—
У грудях стало тихо.
Вона продовжила:
—
— І я допомогла.
—
Поле дверей ледь здригнулось.
—
— Потім ще комусь.
І ще.
І ще.
—
Тиша.
—
— Я не забираю людей.
Я забираю незавершене.
І залишаю місце.
—
Еліна дивилась.
Повільно спитала:
— Для чого?
Темрява довго мовчала.
Потім відповіла:
—
— Щоб не боліло.
—
Каель тихо видихнув.
Аурелія заплющила очі.
Еліна дивилась.
І раптом сказала:
—
— Але тоді чому ти сама звучиш сумно?
—
Тиша.
Дуже довга.
Темрява мовчала.
Потім тихо засміялась.
Без радості.
—
— Бо одного дня сталося дещо дивне.
—
Двері за її спиною почали світлішати.
—
— Люди перестали повертатись.
—
Тиша.
Вона продовжила:
—
— Я думала, що роблю добро.
Але вони більше не приходили за своїми спогадами.
Не хотіли назад.
Не хотіли болю.
Не хотіли любити так сильно.
—
Пауза.
—
— І тоді я зрозуміла.
Я не лікувала.
Я стирала.
—
Поле дверей стало зовсім тихим.
Еліна дивилась.
Темрява сказала:
—
— І знаєш найгірше?
Я не можу повернути це сама.
Я не вмію.
—
Тиша.
Еліна дивилась.
І раптом зрозуміла.
Усе це.
Двері.
Спогади.
Втечі.
Воно не чудовисько.
Не зовсім.
Щось, що дуже давно переплутало полегшення зі зціленням.
Темрява сказала:
—
— А потім прийшла твоя мама.
—
Аурелія підняла очі.
Темрява продовжила:
—
— І вперше хтось сказав мені:
«Ні.»
—
Тиша.
—
— Вона не хотіла забути.
Вона хотіла перестати боятись.
А це різне.
—
Еліна дивилась.
Темрява сказала дуже тихо:
—
— Але я не вміла допомагати інакше.
—
Тиша.
І тоді Еліна зробила крок.
Каель одразу:
— Не треба.
Вона похитала головою.
Подивилась у двері.
І спитала:
—
— Якщо ти не хочеш забирати…
тоді чому не підеш?
—
Темрява мовчала.
Довго.
Потім відповіла:
—
— Бо ніхто ще не залишався.
—
Тиша.
Еліна дивилась.
І вперше відчула не страх.
Самотність.
Не свою.
Чужу.