Розділ 9 (продовження) Те, що не схоже на спокусу

Після маминих слів стало тихо.
Не страшно.
І навіть не сумно.
Просто тихо.
Темрява за дверима більше не сміялась.
Стояла.
Ніби думала.
Потім дуже спокійно сказала:
—
— Цікаво.
—
Еліна дивилась.
Голос більше не був маминим.
Не був нічиїм.
Наче кожен чув щось своє.
Темрява продовжила:
—
— Зазвичай до цього моменту люди вже просять.
Повернути.
Виправити.
Показати.
—
Тиша.
Вона зробила паузу.
І сказала:
—
— А ти поки нічого не попросила.
—
Еліна мовчала.
Каель стояв поруч.
Аурелія теж.
Ніхто не відповідав.
Темрява ніби усміхнулась.
—
— Добре.
Тоді цього разу я запропоную сама.
—
У повітрі стало прохолодніше.
Не холодно.
Наче перед дощем.
Темрява сказала:
—
— Я не дам тобі маму.
Не дам корону.
Не дам інше життя.
—
Еліна дивилась.
Щось було дивне.
Це не звучало як пастка.
Темрява продовжила:
—
— Я дам дещо значно менше.
І значно дорожче.
—
Тиша.
Потім сказала:
—
— Я заберу тільки одну річ.
—
Ніхто не рухнувся.
Еліна тихо спитала:
— Що?
Темрява відповіла майже одразу.
—
— Тугу.
—
Тиша.
Усі мовчали.
Вона продовжила:
—
— Я заберу всі питання без відповіді.
Усі ночі, коли ти думаєш «а якби».
Усі місця, які болять.
Ти більше не будеш сумувати.
Не будеш чекати.
Не будеш озиратись.
—
Поле дверей стало дуже тихим.
Темрява сказала:
—
— Ти просто будеш жити.
Легко.
—
Еліна дивилась.
І раптом відчула.
Це не схоже на зло.
Це схоже…
на втому.
Темрява ніби відчула.
І тихо додала:
—
— Я не заберу любов.
Тільки її вагу.
—
Тиша.
У Еліні щось здригнулось.
Бо це звучало…
дуже спокусливо.
Не корона.
Не сила.
Просто…
перестати сумувати.
Не думати.
Не нести.
Вона опустила очі.
І раптом подумала.
Як це —
не згадувати маму ночами.
Не питати себе.
Не боліти.
Лише жити.
Темрява сказала м’яко:
—
— Ти вже знаєш як це.
Вона ж одного разу вже забрала в тебе пам’ять.
Ти вижила.
—
Еліна завмерла.
Усередині стало тихо.
Занадто.
І раптом…
Аурелія дуже тихо сказала:
—
— Еліно.
Не слухай мене зараз.
Я один раз уже вибрала за тебе.
—
Тиша.
Мама дивилась.
І сказала:
—
— Просто подумай сама.
—
Каель мовчав.
Не заважав.
Не говорив «ні».
Лише тихо спитав:
—
— А якщо після цього вона більше нічого не відчує?
—
Темрява відповіла одразу:
—
— Відчує.
Тільки не буде носити.
—
Каель усміхнувся.
Сумно.
І сказав:
—
— Тоді це не життя.
Це музей.
—
Тиша.
Темрява більше не говорила.
Еліна стояла.
І раптом згадала.
Усі двері.
Усі спогади.
Усі втечі.
Усі болючі речі.
І зрозуміла дивне.
Вона не хоче це втрачати.
Не тому що любить страждати.
А тому що…
це теж вона.
Вона підняла голову.
Подивилась прямо.
І дуже спокійно сказала:
—
— А якщо я залишу собі тугу?
—
Темрява мовчала.
Еліна зробила крок.
—
— Хто тоді буду я?
—
І вперше…
темрява не відповіла одразу.