Розділ 8 (продовження) Те, чого мама ніколи б не сказала

Темрява не рухалась.
Стояла за дверима.
Тиха.
Спокійна.
І від цього ставало страшніше.
Бо справжній страх не кричить.
Він говорить голосом тих, кого ти любиш.
Еліна дивилась.
Жінка в короні усміхалась.
Точно як мама.
Той самий нахил голови.
Ті самі руки.
Ті самі очі.
І тільки щось було неправильне.
Не видно одразу.
Не обличчям.
Не голосом.
Чимось іншим.
Каель стояв попереду.
Не рухався.
Не дивився на неї.
Лише тихо сказав:
— Не відповідай.
Еліна майже не слухала.
Бо жінка заговорила знову.
—
— Я так довго тебе шукала.
—
У грудях стало боляче.
Мама зробила крок.
Повільно.
І сказала:
—
— Я більше не хочу бути сама.
—
Еліна мовчала.
Щось було не так.
Вона дивилась.
І раптом зрозуміла.
Мама ніколи не говорила про себе першою.
Навіть у спогадах.
Завжди:
«Ти поїла?»
«Тобі холодно?»
«Ти не боїшся?»
Не…
я не хочу бути сама.
Жінка простягнула руку.
І дуже тихо сказала:
—
— Ходімо.
Я покажу тобі місце, де нічого більше не болить.
—
Еліна дивилась.
І раптом згадала.
Кімната бажань.
«Вона показує те, за чим ти сумуєш.»
Вона ковтнула.
Жінка зробила ще крок.
І тоді сказала:
—
— Я не повинна була тебе народжувати.
—
Світ зупинився.
Не від страху.
Від тиші.
У грудях щось обірвалось.
Наче хтось дуже акуратно взяв стару рану й натиснув.
Еліна стояла.
Не рухалась.
Жінка дивилась прямо.
І продовжила:
—
— Якби не ти…
нічого б цього не сталося.
—
Тиша.
Каель заплющив очі.
Повільно.
Наче цього і чекав.
Еліна дивилась.
І раптом…
усміхнулась.
Ледь.
Сама не зрозуміла чому.
Жінка завмерла.
Еліна подивилась прямо.
І дуже тихо сказала:
—
— Ні.
—
Тиша.
Жінка не рухалась.
Еліна зробила крок уперед.
Каель різко повернув голову.
Але вона не зупинилась.
І сказала:
—
— Моя мама могла брехати.
Могла боятись.
Могла помилятись.
Але вона ніколи б не сказала дитині таке.
—
Темрява мовчала.
Еліна дивилась.
І вперше не благала.
Не питала.
Просто сказала:
—
— Ти не вона.
—
Усмішка жінки стала ширшою.
Неправильною.
Корона почала темніти.
Обличчя трохи змінилось.
І голос теж.
—
— Цікаво.
Ти зрозуміла швидше за неї.
—
У повітрі стало холодно.
Жінка нахилила голову.
І сказала вже іншим голосом.
Не маминим.
—
— Вона теж довго не вірила.
—
Еліна дивилась.
І тихо спитала:
— Хто ти?
Тиша.
Потім істота усміхнулась.
І сказала:
—
— Я те, що залишається…
коли люди починають більше любити свої страхи, ніж одне одного.
—
Темрява здригнулась.
Двері заскрипіли.
Вона продовжила:
—
— Я нічого не беру.
Мені тільки відкривають.
—
Еліна дивилась.
І раптом зрозуміла.
Не монстр.
Не прокляття.
Щось інше.
Каель тихо сказав:
—
— Не слухай далі.
—
Але істота вже дивилась прямо на Еліну.
І сказала:
—
— Хочеш знати, чому твоя мама не повернулась?
—
Тиша.
Каель різко:
— Досить.
Істота усміхнулась.
І сказала останню фразу.
Дуже тихо.
Дуже людським голосом.

— Бо вона сама мене впустила.

Поле дверей раптом здригнулось.
І десь далеко…
одні двері відчинились.
Не чорні.
Білі.
Із них вийшла справжня Аурелія.
Без корони.
І вперше…
вона виглядала сердитою.